Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3504-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської». Краткое содержание книги:
— Згода, — відказав Івашко.
Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла і мовив єхидно:
— А ти віддай Івашкові всю Русь — від Луцька до Києва, хай править нею від Литви окремо, і рожай шляхетський губить, і підносить рожай хлопський — пся крев!
— Князю Гольшанський, — підніс голос Івашко. — Русь уже правила від Литви окремо: Київська і Галицько–Волинська Русь. Литва теж правила окремо — там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не піднось себе надто високо. Боярин єсьм — шляхетського, як і ти, роду, чому кориш мене хлопською кров'ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я і поведу своє військо, то тільки на ту межу, яка відділяє латинський світ від грецького!
— Твій замок, Івашку, стоїть якраз на тій межі, і тобі не треба нікуди йти, — уже лагідно мовив Свидригайло.
— Гаразд, князю. Замку я не здам, ніхто не в силі взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твій Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю відступ — на Волощину.
Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.
— Постоїмо, брате. За віру й землю нашу постоїмо.
— І не самі будемо, — додав Василь Острозький. — Гусити у своїй боротьбі називають православну церкву святою.
На Покровській церкві вдарив дзвін на вечірню.
— На цьому й квит, — сказав Свидригайло й гукнув одвірного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. — Хай зайде челядь, а сторожі скажи, щоб впустили скоморохів, коли прийдуть.
Скоморохів довго ждати не довелося. Першими увійшли до зали дударі в коротких кошулях і вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд і, підвівши голови з прикладеними до уст дудами, привітали маршовою музикою іменитих гостей.
Імениті гості їли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з–за спин миски з яствами, забирали недоїдене. Дударі відняли від губ дуди і хором проголосили:
— Честь–хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятій Діві, господареві й усім посполу, що суть у тім дому!
Князі й бояри не зважали на привітання, напихали животи стравами і пили вино. Тоді наперед вийшли трубачі й бубніст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свічки гасли в канделябрах — скоморохи домагалися могорича. Хлопчик–танцюрист пішов колом тріпачка і, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:
— У тому Луцьку все не по–людську: довкола вода — всередині біда–а!
— Та годі, годі, — зареготав Свидригайло. — Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти–пити!
Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з–за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.
Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, — уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидригайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому — боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.
Арсен тримав у руках миску із стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи — не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він — скусник, а тут — жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї — дорослої дівчини:
Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав ім'я гусляра, підбадьорив: «Веселіше, Арсене», Арсен, дивлячись убік, тихо водив пальцями по струнах.