Лице ненависті [calibre 3.25.0]

Коли 16 жовтня в Організації Об’єднаних Націй відзначали Всесвітній день продовольства, ті, що виступали, казали один за одним, яка важлива проблема — нагодувати людство, ромова точилася про цілий світ, і зокрема про Америку. Скибка хліба стає запорукою виживання, засобом торговельного шантажу чи об’єктом спекуляції; проблеми харчування невід’ємні від проблем війни, миру, моралі — про це теж ішлося у виступах. В усіх школах Сполучених Штатів було проведено спеціальний день продовольства (не знаю, чи є рація в тому, що ми таких занять не проводимо — менше б діти грали булочками в футбол). Америка нині дуже серйозно міркує про хліб насущний...

Термін допомоги по безробіттю скоротили до 26 тижнів, а безробітних тим часом більшає — що ж їм їсти? Обмежують видачу так званих «харчових талонів» — форми допомоги бідноті,— в країні дедалі менше можна розраховувати на те, що тобі допоможуть. Це те, що зветься класовим протистоянням, і написано про все це доволі. Але нагадую сам собі — їжу слід цінувати, Часом вдома ми безтурботні, й за шматком хліба нахилиться далеко не кожен; звикли, що хліб є і хліб буде — країна ж така. Американець знає, що з’їсть лише той хліб, який зможе купити, за який заплатить сам, зі своєї кишені. Це теж частка соціальної психології.

До речі, про тарілки. Президентства дружина, Ненсі Рейган, замовила для Білого дому сервіз за двісті дев’ять тисяч доларів. Як ти розумієш, в неї і раніше було що поставити на столі: президент Джонсон та його наступники заповнювали урядові буфети найрозкішнішим посудом' ось уже років п’ятнадцять підряд. Але ж я тобі писав: тут кожен має їсти зі своєї тарілки — це вже ціла філософія, а не те, що зветься книгою про смачну та здорову їжу. Як кажуть французи: «C’est la vie!» — «Таке життя!» •