Адвокат диявола

Вони сіли за одним з усамітнених столиків у затишному куточку в глибині ресторану. Маленька олійна лампа на столику освітлювала їхні обличчя м’яким жовтим чарівним світлом. Замовивши білий зинфандель[3], вони без поспіху його попивали й водночас тихо розмовляли, згадуючи інші часи, інші романтичні трапези, інші безцінні моменти. Негучна фонова музика кружляла довкола них і над ними, як музична тема у фільмі. Він підніс її руку до своїх губ і поцілував їй пальці. Вони так пильно дивились одне на одного, що офіціантці стало соромно заважати їм, питаючи, що вони замовлять.

Лише після того, як їм принесли їжу і вони почали їсти, Міріам згадала про Пола Сколфілда.

— Ти справді ніколи не чув про його фірму?

— Ні, — подумавши, він хитнув головою, а тоді витягнув картку і придивився до неї. — Не можу сказати, що чув, але це нічого не означає. Знаєш, скільки фірм є в самому лише Нью-Йорку? Гарне місце, — зауважив він. — На розі Медісон і Сорок Четвертої.

— Кевіне, якийсь інший юрист приходить подивитися на тебе в дії — це ж дещо незвично, так?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Так, мабуть, так. Чи є кращий спосіб оцінити людину, ніж побачити її за роботою? І не забувай, — додав він з явною насолодою, — ця справа засвітилась у нью-йоркських газетах. Минулої неділі про неї була п’ятисантиметрова колонка в «Times».

Міріам кивнула, проте він бачив, що її щось бентежить.

— А чому ти питаєш?

— Не знаю. Він так говорив і так дав тобі свою картку… він був… такий упевнений.

— Гадаю, це приходить з успіхом. Цікаво, наскільки серйозно він говорив про гроші… удвічі більше, ніж я заробляв би, якби став партнером у «Бойл, Карлтон і Сесслер»?

Він знову поглянув на картку й хитнув головою.

— Там ти заробляєш достатньо, Кевіне.

— Заробляти достатньо вже неможливо, та й таких справ, як ця справа Вілсон, багато не буває. Я тільки боюся, що займусь однією з їхніх сфер і мене завалять корпоративним правом чи нерухомістю просто через те, що у сфері кримінального права роботи буде небагато.

— Кевіне, це тебе ще ніколи не бентежило.

— Знаю, — він нахилився вперед, зазирнувши в коло світла маленької лампи, і його обличчя з м’якого та спокійного раптом стало розпашілим і збудженим, — але цього разу, Міріам, зі мною в судовій залі щось коїлося. Я це відчував. Час від часу я… сяяв. Я наче постійно перебував на межі, знав, що кожне слово надзвичайно важливе, що на кону стоїть не чиясь там земля, а щось більше. На кону стояло все життя людини. У моїх руках було майбутнє Лоїс Вілсон. Я був наче кардіохірург чи нейрохірург у порівнянні з терапевтом, який вправляє перелом ноги.