Засвідчення

Але вона не знала. Вагалася, потім сказала:

— Я була хвора, коли йшла сюди. Однієї ночі, коли я прийшла сюди, у мене в голові запаморочилося, і якийсь час я лежала без тями. Отямилася з припливом, підвелася — і ніколи більше не хворіла. Тільки сяйво покинуло мене. Але щось було на дні тієї ями.

— Що? — Хоча йому здавалося, він уже знає. Цей світляний крутіж був йому надто знайомий, попри те, що світло розбивалося брижами і товщею води.

— Гадаю, це шлях до Нуль-зони, — сказала вона, аж жахнувшись. — Думаю, це я принесла його з собою. — Він не знав, звідки їй це відомо. Думав, що це може бути правдою, згадавши слова Чіні про те, якими тяжкими й заманливими можуть бути ці подорожі. Моторошний опис межі у словах Вітбі.

Тепер, коли морок суцільно огортав їх, вона була просто тінню, яка стояла перед ним, і вони обоє могли бачити, як світяться дивні вогні на узбережжі. Тремтячи. Проблискуючи. Десятки вогнів. А те, що мерехтить там, унизу, — натяк на неможливе світло.

— Не думаю, що в нас багато часу, — мовив він. — Навіть не знаю, чи лишиться нам ніч. Доведеться нам знайти, де б сховатися. — Не бажаючи думати про іншу можливість. Не бажаючи дозволити собі натяк на це в думках, щоб він проник до її думок.

— Скоро буде високий приплив, — сказала вона. — Тобі треба покинути скелі.

Але без неї? Хоча він не міг бачити її обличчя, але знав цей вираз, який укарбувався в її риси.

— Нам обом треба покинути скелі. — Він не був певен, чи справді саме це мав на увазі. Він міг зараз почути політ гелікоптера, міг зачути й човни. Проте якщо розум у неї розладнано, якщо вона бреше, якщо вона насправді нічого не знає…

— Я хочу знати, хто я, — мовила вона. — Тут я не можу цього зробити. Я не можу зробити цього й там, у тій в’язничній камері.

— Я знаю, хто ти — усе це у мене в голові, твоя особова справа. Я можу тобі її надати.

— Я не повернуся, — сказала вона. — Я ніколи не повернуся.

— Це небезпечно, — пояснював він їй, благаючи, наче вона й сама не знає. — Це не підтверджено. Ми не знаємо, де ти опинишся.

Яма була така глибока й така зубчаста, що й вода почала пінитися від хвиль. Він бачив дива, бачив жахіття. Він мав вірити, що це лиш одна річ із багатьох, і що це правда, і що вона пізнавана.

Біологиня пильним поглядом вимірювала його. Вона припинила розмову. Відкинула пістолет. Шпурнула у воду, далеко в глибінь.

Він востаннє подивився на світ, який знав. Удихнув його одним величезним ковтком, кожну окрушину, яку лише міг бачити, кожну часточку, яку тільки міг запам’ятати.

— Стрибай! — промовив голос у нього в голові.

Керманич стрибнув.