Стожар

— Ми… вирвемо їм язики? — запитала я, намагаючись, аби мій голос звучав спокійно. Я ніколи не була надто емоційною, але на те, аби вдосконалити це вміння, пішло багато років.

— Ми заберемо їхні життя, — мовив просто Ярий і мене кинуло в жар.

Повстання, як такого, навіть не було. Просто якийсь дурень понаписував на більшості хат у селі прокльони на адресу белатів. Патрійською.

Я була певна, що більшість жителів навіть не розуміли, що ті символи означають.

Ми приїхали вночі, як тіні, як чорні ворони з довгими, важкими крильми, які мали гострі шипи по краях… Я була єдиним новачком серед інших дарвенхардців, і відчувала їхні погляди… Наче не відверті, наче приховані. Та в них ясно читалось — убивай, або уб’ємо. Вірність має бути доведена.

Ярий майже не лишав мене… майже, бо теж мав роботу. Я не знала, чи захистив би він мене, якби не наважилась убити людей, в чию домівку увірвалась, коли вони саме лягали спати… Молоді батьки та донечка. Чи сам би вбив усіх нас?

Я зупинилась перед ними, звівши стрілу, покладену на лук. Мить на самоті з чужими, відчайдушно наляканими людьми… Зустріч поглядом з батьком, що стискав у руках кочергу, дружиною у нього за спиною, що притискала до себе дитину…

Позаду я вже чула кроки. Я знала, що за ними буде.

На секунду опустила лук. А тоді вістрям стріли вказала на дівчинку і — на куток під ліжком. Кочерга в руках незнайомого чоловіка ледь опустилась. А жінка мимоволі зойкнула — не вірячи своїм очам. На них виступили сльози.

А тоді заштовхала малу під ліжко, надірваним шепотом наказавши не рухатись і не дивитись. Я сподівалась, що та послухається.

Саме опустила зброю, як до хатини за мною увійшов Ярий. Він важко дихав, і в ту мить я не впізнала його, свого вчителя. Того, кого поважала і кому, на відміну від белатів та дарвенхардців, і точно метеїв, була вірною… Кого, здається, я встигла полюбити… В чиєму обличчі не побачила більше нічого знайомого. Переді мною стояв убивця. І я стала такою самою.

Ярий окинув поглядом два тіла на підлозі зі стрілами в грудях — і просто вийшов та пішов далі, не поставивши запитань. А я вибігла за ним, намагаючись не озиратись у той бік, де в кутку кімнати, під ліжком, закинутим нашвидкуруч ковдрою, жевріло налякане життя. І тільки подумки просила зорі, як робила це вже колись давно, коли боялась, що убила Вишену, аби дитина мовчала, поки ми не підемо з села. Аби не вийшла. Аби не ворушилась.

Потім довго не могла спати. Довго запихала в себе їжу над силу, під неспокійним поглядом Ярого, просто тому, що так було треба.

— Як назвали Патрію після її підкорення? — спитала я. То були мої перші слова після вбивства, на третій день нашої подорожі до спустошеного містечка. Ми сиділи в таверні і, як звично, довкола панували приглушені голоси. Мене вражало те, що навіть самі белати, які й створили дарвенхардців, лякались нас. Боялись говорити надто голосно в нашій присутності. Боялись напиватись і сперечатись. Знали ж бо — поряд присутній вищий за їхнє походження Закон. В той вечір я пригадала й інше запитання, яке так цікавило мене колись, та яке з часом призабулось… або не хотіло бути згаданим.