Кімната

— Усю ділянку обгороджено парканом заввишки п’ятнадцять футів[16], — каже офіцерка Оу до Ма. — Сусідам і на думку не спадало нічого лихого. Людина має право на особистий простір і таке інше...

Я бачу кущі і яму, її теж оточує жовта стрічка на кілках. Раптом я згадую одну розмову.

— Ма, то це отут?..

Вона зупиняється і пильно дивиться в яму.

— Мені здається, я не зможу йти далі, — мовить вона.

Я підходжу ближче — у ямі, в болоті, видніють якісь бурі предмети.

— Це черв’яки? — питаю я в офіцерки Оу.

Моє серце гучно калатає — пам-пам-папам.

— Це просто коріння дерева.

— А де ж дитина?

Почувши це, Ма видає якийсь звук.

— Ми її викопали, — відповідає офіцерка Оу.

— Я хочу піти звідси, — скрипучим голосом говорить Ма, прокашлюється й питає в офіцерки Оу: — А як ви знайшли, де..?

— За допомогою спеціальних приладів.

— Ми поховаємо її в пристойнішому місці, — каже мені Ма.

— В Бабчиному садку?

— Знаєш, що я скажу: ми можемо спалити її кістки, а попіл розвіяти над гамаком.

— І тоді вона знову народиться й буде моєю сестричкою?

Ма хитає головою. Її обличчя геть мокре.

Дощ посилився, але його струмені не схожі на душ, а набагато м’якші.

Ма обертається, дивиться на сіру повітку в кутку подвір’я, а тоді каже:

— Ось вона.

— Що?

— Наша кімната.

— Ні-і.

— Це вона, Джеку, ти ж бачив її тільки зсередини.

Ми йдемо за офіцеркою Оу, переступаючи через жовту стрічку.

— Гляньте, в цих кущах заховано отвір вентиляції, — каже вона до Ма. — І вхід зроблено ззаду, щоб його ніхто не побачив.

Я помічаю сріблястий метал — це, певно, Двері, тільки з того боку, з якого я їх ні разу не бачив. Вони прочинені.

— Мені піти з вами? — питає офіцерка Оу.

— Ні! — кричу я.

— Гаразд.

— Тільки я і Ма.

Але Ма зненацька пускає мою руку, нахиляється і видає дивний звук. На траві й на її губах з’являється якась маса. «Блювотиння», — здогадуюся я з запаху. Невже вона знову отруїлася?

— Ма, Ма...

— Все гаразд.

Вона витирає рота паперовою хусточкою, яку подає їй офіцерка Оу.

— Може, вам..? — хоче спитати офіцерка Оу.

— Ні, — заперечує Ма і знову бере мене за руку. — Ходімо.

Ми ступаємо в Двері, і я бачу, що всередині вже все не так.

Кімната стала меншою, незвично порожньою, та й пахне тут якось дивно. На Підлозі голо, Килим тепер у моїй шафі, в нашому Незалежному Житлі. Я забув, що він не може бути водночас у двох місцях. Ліжко на місці, але на ньому немає ні простирадл, ні Перини. Крісло-Гойдалка лишилося тут, Стіл, Мийниця, Ванна й Шафка теж, але в Шафці не видно ні тарілок, ні виделок з ложками. Комод, Телевізор і Антена з багряним бантиком тут, і Полиця теж нікуди не поділася, але на ній нічого немає. Наші стільці складено, проте вони ніби зовсім інші. Все зробилося якесь чуже.