Загнуздані хмари
- Автор: Романивська Мария Михайловна
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Загнуздані хмари». Краткое содержание книги:
Випереджали автомашини і, тяжко ступаючи, пройшли екскаватори. І зовсім близько раптом виріс полігон вітростанції — на висоті 1200 метрів над рівнем моря.
Як віє вітер! Що вище, то він ставав буйніший, лютіший. Він свистів уже, як навіжений, і шарпав прапорець на машині.
А як же було там, угорі, на двістіметровій башті? Там вітер гуляв з ураганною швидкістю!
Катинський подивився на силует велетенського вітродвигуна. Вгорі ширяли над переплетенням рами три вітроколеса. Четверте розпласталося нижче, неначе готовий знизитися птах. Але ж замість мережаної й легкої башти, задуманої колись Катинським, тут підводилась незграбна й важка труба. Це було чужорідною плямою на високохудожній картині, фальшиво зіграною фразою в прекрасній симфонії. Уже зовні проект його був безжально знівечений. А всередині?..
Катинському стало так боляче, що на хвилину він заплющив очі. Машина м'яко спинилась перед ворітьми вітростанції. Звідси йшов підземний тунель у зал головного керування. Тут ще панував хаос незакінченого будівництва — всі допоміжні будівлі, за планом, мали піти під землю, ховаючись від дошкульного вітру.
— Що, красива? — сказав шофер. — Але скільки грошей з'їла! Чимало вже коштує нам оцей вітер, та не тільки грошей, а навіть і людей!
— Як? — скрикнув Катинський. — І людей?..
— Так, і людей… Хіба приїжджий товариш не чув про недавню катастрофу? Обвалилась частина тунелю… Шість чоловік загинуло, шестеро було поранених. Виконроб був відданий до суду, здається, його заслали, але тих уже не повернути…
— Мені треба знати все це докладно. Хто може розповісти про це?
Кусаючи губи, Катинський витяг олівець і записав прізвища.
Ходжаєва… Мати загиблого монтера. Юренко, працює на руднику біс, чоловік бетонниці Мані, тієї, що лежить тепер нерухомою. Мамбет — у цього задавило молоду дружину. У неї залишилось ще двійко дітей, близнята — хлопець і дівчинка…
Олівець спинився.
Це була несподіванка — цей жахливий рахунок. Може, це збіг, і «він» був абсолютно непричетний до цього? Але чорна башта стала ще непривітнішою й чужою. Тільки сріблясті орли тріпотіли над нею — орли-вітроколеса з велетенськими крилами.
Катинський подякував шоферові і спустився сходами вниз.
— Товариш старший інженер чекає вас у своєму кабінеті, — сказав вартовий, переглянувши документи. Двері відчинились.
ГАСІН
— Нарешті ми зустрілися!
Погляд Гасіна був цілком одвертий. Здавалось, він тільки й чекав цього побачення. Що завгодно сподівався побачити на цьому обличчі Катинський, а тільки не таку привітну й спокійну усмішку.
Гасін мало змінився відтоді, як Катинський бачив його востаннє. Тільки у пригладжене блискуче волосся (так рано) вплелась сивина, обличчя покреслили десятки зморщок, зім'яли його, зробили неохайним, негарним.
— Вам дивно, що я дивлюсь вам в очі, — розпочав він. Правда? Ви думаєте, — як, мовляв, такий нахаба сміє мене так зустрічати? Розумію… Інакше і не могло бути! Але я хочу, щоб ви вислухали мене.
— Я вас слухаю, — сказав Анатолій Сергійович, сідаючи на стілець.
— Дякую, — сказав зворушено Гасін і вже цілком спокійно умостився в кріслі. — Ви вже, певно, знаєте, що я був у засланні. Там я зрозумів дещо. Як тяжко визнавати себе винним, переживати щире каяття! Я був би ладний виточити до останньої краплі свою кров, щоб спокутувати провини і повернути довір'я нашої прекрасної Батьківщини.
– І ви не знайшли нічого іншого, як украсти чужу роботу… — несподівано вставив Анатолій Сергійович.
— Ви погодились мене вислухати, — сумно відповів Гасін. — Дайте закінчити і тоді судіть мене… добре?
Анатолій Сергійович втомлено заплющив очі. Гаразд, поки що він мовчатиме… Адже він був готовий уже давно проковтнути цю гірку, як полин, розмову з Гасіним. І він обіцяв Гордієві Семеновичу зберігати найбільшу витримку…
— Так, ви не вірите, хоч ви й не маєте ніякого права не вірити моїй розповіді, — поважно продовжував Гасін. — Адже ви не були там, не знали тих тяжких ночей, коли я переоцінював усю свою роботу, відшукував у своєму житті все нові й нові провини!.. На другий рік заслання я виклопотав собі дозвіл знов розпочати наукову роботу. Я написав у Москву дружині і просив переслати мені мій творчий портфель — незакінчені задуми, проекти тощо.
Я взявся до роботи, думка була зробити щось цінне, чимсь загладити свої колишні помилки. І от поміж моїми паперами, які, до речі, були прислані в цілковитому безладді, я знайшов кілька копій проектів, що надійшли колись до мене на розгляд. Між ними був і забракований ваш. Якось я зацікавився цим вашим наземним велетнем. І тоді зрозумів, що, занадто впевнений у собі, я був неуважний до вас, справжнього, талановитого радянського винахідника.