Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
На подвiр'ї пiднiмається занепокоєний гомiн.
Сiчкар, кинувши вилка, першим прямує назустрiч активiстам.
– Завiтали до мене? – бадьориться й усмiхається нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його – плямистий рум'янець.
– Хто був у тебе з чужих? – гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. I одночасно бачить, як з незакритого отвору парнi клубками перевалюється пара, пiдтоплює ченця i його скам'янiлих слухачiв.
– З чужих? – дивується Сiчкар. – Був проповiдник бослова, киває головою на ченця. – 3 бiблiї усякi… новини бабам читає.
– Iще хто?
– Господи! Та нiкого.
– А коли подумати?
– Побий мене хрест, нiкого.
– Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Сiчкарю!
– Кажу – нiкого, значить, нiкого. Присiкалися, прямо порятунку нема. – Щоки дуката линяють, в дрiбних зiницях мерехтить колюча злiсть.
– Сiчкарю, нас довiв сюди слiд. Не викручуйся.
– Слiд?.. Ну й що ж iз того? Може, якась злодiяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це лiси! А ти за всякий слiд серце навiки тривож, – тiльки на мить ковзнулася тiнь непевностi по сiрих бiлках i зникла в темних пучках прожилок.
Свирид Яковлевич уловив цю тiнь, але вiн ясно розумiв, що з Сiчкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цiкавило його. Треба було далi розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому.
«Чужий не мiг так легко орудувати в лiсах… Значить, Сiчкар слiдкував за Кушнiрем… Один кiнь убитий з австрiйської гвинтiвки. А в невiдомого був тiльки пiстолет…»
З ледве помiтних ниточок тчеться основа догадок, чiткiше постають контури складної картини, i рiзкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кидає в дрож розбухлого Сiчкаря.
– Де твоя зброя?
– Яка? – здвигає плечима дукач. – Вилка? Он коло парнi лежать.
– Де австрiйська гвинтiвка? Обрiз австрiйський? – швидко поправляється, знаючи бандитськi звички куркулiв. Цi слова пересмикують Сiчкаря.
– Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в бандi був?
– Ти i зараз бандит.
– Не маєш права зобижать.
– Товаришi, – звертається Свирид Яковлевич до активiстiв. – У цьому лiгвi захована зброя, її треба вiдшукати. Наскiльки вiдомо, у куркульнi перша схованка – стрiха. Розшивайте клуню й повiтку.
– Самоправство! А хто менi збитки вiдшкодує? – пiдскакує Сiчкар.
Але Мiрошниченко не звертає на нього жодної уваги. Вiн перший пiднiмається по драбинi на клуню, i незабаром чорнi роздвоєнi снiпки, мов дитячi штанцi, летять на землю. Дмитро легко, пiд захопленi погляди активу, прямо бiжить вгору по рiдких щаблях драбини i стає поруч з Мiрошниченком, освiтлюючи його ясним поглядом.
– Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю…
– А ти сумнiваєшся, що вона тут?
– Я?.. Нi, не сумнiваюся. Тiльки все так незвично, так просто й складно виходить.
– Бо це, Дмитре, життя, боротьба. I на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловiковi, що, як птиця, ховає iнодi вiд дiйсностi голову пiд своє крило.
– Це ви у мiй город заглянули?
– Нi. Але i в тебе знайдеться таке. Ще одноосiбник не зовсiм вилиняв у тобi.
– Прийде пора – вилиняє, – нахмурюється. Снiпки трiщать у дужих руках, i незабаром оголюються жовтi, сточенi шашлем лати.
На дворi кружляє галас. Заметушилася родина Сiчкаря, а чернець заздалегiдь вислизає з подвiр'я i його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить помiж деревами.
Коли активiсти, зайнятi своїм, осiдлали величезну клуню i повiтку, Сiчкар, зиркуючи на всi боки, злодiйкувато схопив вила i почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумiв: сьогоднiшнiй день обривав його звичне життя. Нападом на Мiрошниченка вiн мiг вiдтягнути бiльшу бiду. Драбина увiгнулась пiд його важким тiлом. Ось вiн припав до крокви i люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Слiпуче блиснули довгi зубцi. I в цей момент Сiчкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усiєю своєю гарячковитiстю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, i гострi зубцi заворушилися роздвоєним жалом, не дiйшовши кiлькох сантиметрiв до плечей Мiрошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, – Дмитро з розмахом опустив її на Сiчкаря i той обаполом покотився по драбинi на землю.
– Дмитре… Спасибi, Дмитре… Як ти побачив його?
– То в менi обережний… одноосiбник дивився…
– Запам'ятав? Ну, i вдача! – розсмiявся Мiрошниченко. – Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить нiяких родимок, бо вона є правда. Чуєш? I рости треба… сину. Це труднiше, нiж кип'ятитися в своїх гордощах. А серце тобi ще переробляти треба… Ще раз спасибi.