Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Через два місяці після зруйнування Січі, 3 серпня 1775 р., було оголошено відповідний імператорський маніфест – один з яскравих взірців демагогії, характерної для Петербурґа часів просвіченої імператриці. В ньому малороссийским козакам як полезным гражданам протиставлялося сонмище… людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры – Запорозька Січ, що живе з грабунків, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве. Далі, як протиріччя до сказаного, запорожці звинувачуються в тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели, а що найголовніше – задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением. Тож знищення Січі – це виконання монаршого обов'язку пред Богом, пред Империею Нашею и пред самим вообще человечеством. Запорозькі ж землі віднині, як пише маніфест, належатимуть Отечеству полезным жителям.
Останніх не забракло – на колишніх Вольностях Війська Запорозького фаворити і наближені імператриці отримали величезні пожалування: Григорій Потьомкін – близько 150 тис. десятин, кн. В'яземський 200 тис., Кирило Розумовський 35 тис. і т. д. Загалом же до 1784 р. тут було роздано понад 4 млн. десятин, але й це ще не вичерпало земельного фонду Запоріжжя. Відтак з другої половини 1780-х започатковується інтенсивна колонізація Новоросії іноземними переселенцями – болгарами, молдаванами, німцями, росіянами-розкольниками. Переплавлення в одному казані цього строкатого етнічного конгломерату, який за кілька поколінь теж стане часткою українського народу, лежить уже за хронологічними рамками нашого нарису.
Підсумовуючи стислий огляд згасання козацьких порядків, народжених Хмельниччиною, варто зазначити, що реакція на це в трьох осередках започаткованих нею автономій була неоднаковою. Зокрема, глибоко символічним здається те, що втрату вольностей Гетьманської України підсумувала "Історія Русів", тоді як на Слобожанщині цей своєрідний завершальний акорд можна пов'язати з особою Григорія Сковороди (1722–1794), козацького сина з с. Чорнухи Лубенського полку, чиє дивне життя мандрівного філософа впродовж 24 останніх років протікало саме тут. Автор "Історії Русів", нащадок старшини, яка дорогою ціною і здобувала, і втрачала незалежність, гордо доводячи, що – всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу, з пафосом запитує сучасників:
Натомість Сковорода, який ще наприкінці 1750-х, живучи в Гетьманаті, писав: "Будь славен вовђк, о муже избранне, вольносты отче, герою Богдане", після глибокої кризи, персоніфікованої у його знаменитому сні 1758 р. з видінням различных охот жития человеческого, знаходить духовний притулок у Слобожанщині, оселившись тут з 1770 р. і остаточно обравши шлях мандрівного старчика, сповненого чувствия любви, благонадежности, спокойствия, вечности. Села і хутори Слобідської України, яка ніколи не знала катаклізмів, пережитих Гетьманатом, стануть його Аркадією поза часом і простором. До її мешканців звернені слова філософа:
Саме їх, своїх вдячних слухачів-слобожан, далеких від політичних амбіцій гетьманської старшини, Сковорода закликає:
Так наприкінці XVIII ст. інтелектуальне українство ніби роздвоюється на енергійно-діяльну парость і прекраснодушно-замріяну, котра втікає від реалій життя у сховок тихого хутірного раю "милої серцю Малоросії". Втім, однаково свій край люблять усі. Так, дочка відважного Василя Капніста у спогадах про батька, якого в товариському колі жартома називали Ваською Пугачовим, писала: "Мій батько пристрасно любив свою батьківщину і готовий був пожертвувати всім своїм маєтком для добра Малоросії…" Під зорею такої самої любові живуть дуже різні люди – від блискучих царедворців (як канцлер Олександр Безбородько, один з гіпотетичних авторів "Історії Русів") до пересічних провінційних поміщиків, синів козацької старшини, в маєтках якої вже підростають Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Гоголь.
Падіння Запорозької Січі, котрій завжди належали головні симпатії простолюду, приєднало до візії минулого ще й простонародний струмінь, який перетворить ліквідацію низової козаччини на пронизливий символ загальнонаціональної втрати, занапащення степу широкого, краю веселого:
Такі, значною мірою ще імпульсивні, переживання і душевні порухи вже невдовзі здобудуться на завершене оформлення, злившись в національній ідеї, яка поєднає міф запорозької героїки з науковим дослідженням історії козацтва, любов до "милої Малоросії" – з усвідомленою потребою культивувати її мову, звичаї, самобутність, врешті – служити їй. Але робитимуть це вже онуки і правнуки тих людей, на очах яких зникала Козацька Україна.
Про автора
Наталя Миколаївна Яковенко (*16 жовтня 1942, Апрелівка) – історик (доктор історичних наук), професор та завідувач кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (НаУКМА).
Історик, доктор історичних наук (1994), професор. Закінчила Львівський університет (1967), класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету. У 1970–1981 рр. – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України, 1981–1987 рр. – викладач Київського університету, 1987–1991 рр. – старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, 1991–1995 рр. – завідувачка відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, з 1995 р. – провідний науковець НАН України, водночас з 1992 р. – професор Києво-Могилянської академії, завідувач кафедри історії НаУКМА.
66
Цитується у перекладі Івана Драча.
67
Цитована тут "Книжечка Плутархова о спокойствии души"(1790) присвячувалась Якову Донцю-Захаржевському, нащадкові харківських полковників.