Червоногрудка

— Я сподіваюся на вас, — сказала Ракель. — Можна вважати цю справу закінченою?

Коли рука Браннхьоуґа доторкнулася до її щоки, Ракель лише моргнула. Вона обм’якла, як лялька.

Браннхьоуґ, потираючи руку, роздивлявся її.

— Ти недурна, Ракеле, — сказав він. — І я виходжу з того, що ти розумієш, що це все тимчасово, що ще за півроку справа почнеться знову. Нова повістка може прийти коли завгодно, досить мені підняти слухавку і набрати номер.

Ракель поглянула на нього, і він нарешті побачив у її мертвих очах ознаки життя.

— Я думаю, що діждуся вибачень, — сказав він.

Її груди піднялися і опустились, губи тремтіли, в очах з’явилися сльози.

— Ну? — зажадав він.

— Вибач, — ледве чутно сказала вона.

— Говори голосніше.

— Вибач.

Браннхьоуґ посміхнувся.

— Так, так, Ракеле. — Він витер з її щоки сльозу. — Вже краще. Просто вчись поводитися зі мною. Я хочу, щоб ми були друзями. Розумієш, Ракеле?

Вона кивнула.

— Справді?

Вона хлипнула і знову кивнула.

— Добре.

Браннхьоуґ підвівся і розстебнув пасок.

Ніч випала морозна, і старий заліз у спальний мішок. Він лежав на товстій підстилці з ялинового гілля, але холод від землі пронизував тіло. Ноги закоцюбли, і час від часу йому доводилося перевертатися з боку на бік, щоб не заклякло й тіло.

У всіх вікнах будинку, як і раніше, світилось, однак довкола стало так темно, що старий майже нічого не бачив у приціл. Але не так уже все безнадійно. Якщо господар сьогодні повернеться додому, то повернеться машиною, а над воротами розвернутого до лісу гаража горить лампа. Хоча світла від неї небагато, його цілком вистачить.

Старий повернувся на спину. Навкруги було тихо. Коли під’їде машина, він почує. Тільки б не заснути. Від цих нападів він зовсім знесилів. Але він не засне. Раніше він ніколи не засинав у караулі. Ніколи. Нахлинула ненависть, і від неї немов стало тепліше. Це була особлива ненависть, не та, яка постійно горіла в ньому низьким незагасаючим полум’ям, випалюючи непотрібні думки, щоб ті не заступали перспективу. Ні, ця ненависть була іншою — вона палала так яскраво, що старий злякався, раптом він не зможе приборкати це почуття. Він знав, що імпульсам піддаватися не можна, слід діяти холоднокровно.

Він дивився на зоряне небо між ялинових стовбурів. Було тихо. Так тихо і холодно. Він помре. Вони всі помруть. Це хороша думка, і він ухопився за неї. Потім його очі заплющилися, і він заснув.

Браннхьоуґ дивився на кришталеву люстру під стелею. У кришталі відбивалося сяйво неонової реклами. Так тихо. Так холодно.

— Тепер можеш іти, — сказав Браннхьоуґ.

Він не поглянув на Ракель, лише почув, як вона відкинула ковдру, відчув, що вона встала з ліжка. Потім почув, як вона надягає одяг. Ракель не промовила ні слова. Ані коли він узявся до неї, ані коли він наказав їй відповідати йому тим самим. Браннхьоуґ бачив її широко розплющені чорні очі. Чорні від страху. Від ненависті. Від цього Браннхьоуґу стало так моторошно, що він не…