Свої, чужі, інші

Ола посміхнулася.

— Гаразд!

Цуцик, яки спокійно викушував бліх із шерсті, зачув недобре, підняв голову, але запізно: чотири руки схопили його та запхали в балію з теплою водою. Жучок обурено заверещав, але Інтар хлюпнув йому в писок водою.

— Цить! Із рідними блохами розлучатися шкода, чи що?

Цуцик ображено гавкнув і замовк: однаково пручатися було безглуздо.

Поки натирали мильнянкою, а потім прополіскували у воді чорну собачу шерсть, розмовляли про незнайдені коштовності.

— Якщо не в будинку, то де вони можуть бути? — допитувався Інтар швидше в себе, ніж у дівчинки, не припиняючи роботи.

— Може, вона їх де закопала? — припустила Ола.

— Храмовий двір у Мертвому Місті ми вже перекопали… — зітхнув хлопчик. — Тепер що — сад? Розкажемо Миру, що хочемо посадити там моркву?

— Не смішно! — сердито відрубала Ола.

— Сам знаю… Якщо чесно, уявлення не маю, що робити.

— Ранок мудріший за вечір? — припустила дівчинка, в якої теж не було жодної слушної думки.

— Виходить, так… Скажи, а ти навіщо про Миру збрехала Мен-Риджу? Тому, що ельфам не можна бути злими?

— Угу, — кивнула вона. — Я чула історію про те, як цілу породу знищили. А Миру весь стиснувся, коли ти почав розповідати про бійку в стайні. І за руку мене схопив. Ну, я й бовкнула…

— Добре. Нехай буде так. І Миру спокійніше, й Мен-Риджу… Кгм. А може, Алана все-таки Мен-Риджу коштовності віддала? Хоча навряд…

— Підношення від колишнього чоловіка? Ото вже ні-і, — Ола помотала головою.

Діти стомилися, в обох боліли голови, й вони вирішили, що на сьогодні — досить. Завтра вони ще раз поговорять і подумають про все.

Несподівано для себе Інтар міцно та спокійно спав уночі. Вочевидь, хлопець зовсім змучився. Мокрий Жучок забрався до нього під ковдру, підліз до самого обличчя й невдоволено гарчав, коли Інтар крізь сон намагався його відіпхнути.

За сніданком на шиї Миру, який звичайно харчувався з іншими слугами на кухні, блиснув дорогоцінний кулон. Зелений камінь у золотій оправі і на золотому ж візерунчастому ланцюжку приваблював погляди.

— Який гарний, — похвалила Бетайа. — Звідки він у тебе?

— Це мені хазяїн подарував, — пояснив ельф із наївною гордістю. — Це смарагд.

— Справжній? — зойкнула Ола.

— Ще б пак! — ельф вочевидь пишався не ціною каменя, а увагою пана. — Він його сьогодні рано-вранці купив. Навмисно раніше встав. А вас, — кивнув Миру Інтару й Олі, — пан теж нагородити хоче.

— Нагородити — це добре… — Інтар відклав ложку, якою вже зачерпнув каші, намагаючись схопити за хвіст думку, яка щойно промайнула. — Миру, а скажи, хіба безпечно отакі коштовності в домі тримати? А раптом дім пограбують? Коней он і тих ледь не звели, ми тільки випадково дізналися…

— Небезпечно, — погодився ельф, — тому найкоштовніше тримають зазвичай не в будинку.

Ола підняла голову. Шматок хліба випав із розтиснутих пальців. У Інтара живіт скрутило, ноги заніміли: невже вони нарешті знайшли розгадку?!