Древляни
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Древляни». Краткое содержание книги:
До книжки вміщено також повісті «Мовчун» і «Старий дзвоник», у яких розповідається про покоління людей, котрі з дитинства пройшли суворе випробування у вогні Великої Вітчизняної війни, оспівується героїзм, незламна дружба радянських народів.
Єва, стиснувши холодні губи, насторожено слухала ту п’яну балаканину, та коли Гриня доплівся до німців, до того, що йому «положена медаль», зразу підвелась:
— О, вже нерано. — І пошарпала Гриню за плече. — Чуєте? Нерано вже, — вона зверталась до Гриніна «ви». — Мирону вдосвіта їхати…
Гриня непорозуміло втупився в Єву. Покліпав безбровими очима і сказав, погрозливо розтягуючи слова:
— Ти що, проганяєш мене? Стой!.. Та ти знаєш…
— Ради бога. Чоловікові треба рано їхать.
І, не кажучи більше ні слова, Єва хутко й вправно одягла п’яненького Гриню (відчувалася звичка), поставила його на ноги й попхала до дверей.
Мирон сидів і зніяковіло усміхався (але, видно, схвалював жінку). Лице в нього розм’якло й стало блаженно-добрим.
— Мироне!.. Постой! В чом дєло! — зашаркав Гриня ногами. — Минутку! Серйозний разговор буде…
— Завтра, — сказала Єва.
Хтозна, де взялись рішучість і сила в її маленьких синіх руках. Тими руками вона вчепилася Грині в комір, вивела його в сіни, потім лагідно, але настирливо штовхнула надвір. І зачинила двері на засув.
«Давно б так!» — подумав Сашко, вражений тим несподіваним, що відкрилось йому в характері матері. Не така, виявляється, вона безвольна, коли треба рятувати щось дороге для неї. «Давно б так!» — подумав Сашко.
Коли мати повернулась до столу, батько все ще сидів, посміхаючись, але посмішка у нього була холодно-замислена. Та й розмова чомусь пригасла, не клеїлась. Відчувалася втома, якийсь холодок, якась вимушеність — усе те, що назбиралося за війну і зараз стояло між ними. Це гнітило Сашка, він сидів і чекав: от-от повернеться той затишок, тепло й спокій, що обгорнули його, коли сідали вечеряти. Але ні, те не поверталося. Мовчанка затягувалась, ставала зловіщою, і мати сказала:
— Пізно. Давайте спать.
Вони разом полегшено зітхнули й встали з-за столу.
А вранці були сльози, було гаряче й хапливе прощання. Вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, і батькові губи, сухі й гіркуваті, ловили Сашкові й материні вуста і шепотіли розчулено: «Ну, бувайте, бувайте… Сину, бережи її, ти ж тут хазяїн…» Мати невтішно схлипувала, здригалось її дрібненьке дитяче тіло, а батько пригортав її, прощався і не міг попрощатися.
Поїхав…
Зосталися вони вдвох, мати й син.
І залишилася їм батькова спиртівка, дві банки тушкованого м’яса, сірники, ще якісь солдатські дрібнички. Але ні, не тільки це. Залишалося розтривожене чекання, розворушена пам’ять. У старій пожовтілій хаті все нагадувало про батька. Стіл — де він сидів за вечерею. Ніж — як нарізав черствий буханець солдатського хліба. Кушетка — коли підправляв розхитану ніжку. Та хіба лише в хаті зостались його сліди? А на подвір’ї, де він прочищав доріжку? А на городі, де ще чорніли лунки від його чобіт? А на річці, де вони ловили рибу? Все в хаті й за хатою нагадувало Сашкові про батька, про те, що він живий, що він поїхав на фронт і зараз воює з фашистами.
І мати стала немовби іншою. За що б не бралася — мила посуд, розпалювала плитку, — вона подовгу замислювалась. Сяде на стілець — і щось згадує (і забуто лежать на колінах її розслаблені руки, а вона то хмуриться, то нараз усміхнено зводить брови. І знову похмурніє…) Цілу годину сидить, заглиблена у себе. Ніколи Сашко не бачив на її обличчі такої напруженої зосередженості, як зараз, такої складної роботи мислі. Видно, щось непросте обдумувала вона й вирішувала для себе.
А потім… знову повіяло в душу холодом.
Вирвався з-за хати крик, плач, дитячий вереск — як і тоді, коли Бойчуків везли на розстріл. Виявилось, що в сусідів радість і горе водночас: з етапу повернулась Тоня і тут же, слідом за нею, принесли похоронну на їхнього батька, на Арсена Бойчука. Та й радість була щербата — Тоня повернулась напівжива. Весною по воді гнали їх пішки в Німеччину, вона застудилась, а коли наші війська оточили німців і звільнили каторжних, Тоня геть занемогла і вже в гарячці брела назад через скреслі річки, по воді, по страшному болоті. Доповзла додому і впала. Мати не встигла й поплакати над дочкою, бо принесли похоронну. І, виявляється, похоронна блукала десь аж два роки, з фронтом ходила на схід і повернулась назад, і в ній повідомлялося, що червоноармієць Арсен Бойчук убитий у перший день війни на західному кордоні і що місце поховання його невідоме.