Викрадачі

— Так, я працюю в Ґрінхільському коледжі, у Північній Кароліні. Дуже затишне невелике місто з гарними художніми студіями. Мені потрібно повертатися додому, — посміхнувся він. — Донечка вже скучила за мною.

Це мене приголомшило. Я гадала, що в художників не буває дітей, принаймні, вони не повинні мати дітей. Діти — надто прозаїчне життя, яке мене особисто не приваблювало.

— Скільки їй? — спитала я, аби бути чемною.

— Рік і два місяці. Багатообіцяючий скульптор, — посмішка в нього стала ширшою. Думками він блукав десь далеко, серед сім’ї, частиною якої був.

— А чому вони не приїхали сюди разом з вами? — Це запитання було маленьким покаранням йому за те, що взагалі мав сім’ю.

— А, вони пустили там коріння. Дружини викладачів допомагають одна одній доглядати дітей, до того ж моя дружина влаштувалась працювати на півставки. Я незабаром до них повернуся.

Здавалося, він засумував. Я розуміла: він любить свою дитину, що залишилася в тому загадковому світі, а також, напевно, й свою працьовиту дружину. Мене розчаровувало, як у літніх людей життя виявляється завжди таким буденним. Що ж, не набридатиму йому далі, то й не відчуватиму подальших розчарувань.

— Гаразд, вам уже час, напевно, повертатися до своєї роботи. Велике вам спасибі, що переглянули мої замальовки й за те… за те, що заохочуєте мене. Я справді дуже вам вдячна.

— Будь ласка, — відгукнувся він. — Сподіваюся, справи у вас підуть добре. Не соромтеся приносити мені свої нові роботи й не забудьте записатися на курси влітку. Викладатиме на них Джеймс Ледд, а він неабиякий викладач.