Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Сумніву нема: Бляйбль приголомшений і, мабуть, мізкує тепер про те, чи слушно все ж таки було висувати його кандидатуру, підкидати його ім'я вкрай перевтомленим тригодинними дебатами учасникам засідання — після того, як вони вже відхилили стількох претендентів, що їх не повинні були б відхилити. Саме його, Тольма!

До виходу все під'їздили й під'їздили машини, водії все виносили й виносили валізи, бігали туди-сюди, довкола ставали на пости люди зі служби безпеки, спаковували своє причандалля теле- й радіооператори, бряжчав посуд, офіціанти збирали до ящиків порожні пляшки, і в цю хвилину, коли преса вже дістала свою поживу, саме тепер йому спало на думку, що ніколи ще він не почував себе на прес-конференції так невимушено, майже легковажно, ніколи не висловлювався так вільно, обидві оті площини ще не стелилися побіч так гладенько, не сходилися... Але тепер він мусив ризикнути й закурив сигарету — з насолодою, мало не жадібно; хвилину-дві він почував себе молодим, як тоді, коли ще був студентом і після одного особливо нудного семінару взяв у рот, мов юний офіцер після вдалого відступу, сигарету. І ту ж мить поруч вигулькнув молоденький фоторепортер-зух, що затримався в залі, й заходився фіксувати на плівку, як він дістав з кишені вже пом'яту коробку, знайшов у ній сигарету й припалив — власноручно, ніхто до нього не підбіг, щоб дати вогню; і він збагнув: все ж таки в журналістиці він розуміється чимало, все ж таки цього він навчився, незважаючи на те, що багато хто, та, власне, майже всі раз у раз йому й закидають, нібито він «хоч і з головою в ділі й держить його в руках, але сам ані людина діла, ані щось ньому тямить...» Він збагнув, що ці репортажні знімки матимуть успіх: сивочубий, шанований, відомий своєю привітністю новий голова правління, цей трохи легкодумний на вигляд старий пан, якому, щоб бути поважним по-справжньому, бракує зовсім небагато, чоловік із ледь скуйовдженим волоссям, одягнений строго й водночас, здавалося, недбало, розслаблений, хоч його чекають жахливі небезпеки, стоїть собі з сигаретою в роті, не зовсім відповідаючи своїй гідності й зовсім не відповідаючи своєму новому становищу, з пом'ятою коробкою від сигарет і досить пошарпаною коробкою сірників у руці; переможець — і переможений Бляйблем.

Нарешті Бляйбль свого діждався: тепер він, Тольм, там, де Бляйбль і хотів його бачити,— на самісінькому вершечку, де ні спокою, ні спочинку, ні розслаблення, ні особистого життя він уже не матиме; тут його повинні до смерті зацькувати, до смерті заохороняти, тут на нього чигатимуть страшні небезпеки... І все ж таки щойно йому відкрилася двоплощинність, він саме за ці дві години віднайшов особисте життя — своїх дітей, і внуків, і Кете — й уже не боїться промов, з якими доведеться виступати, прес-конференцій, які доведеться провадити, інтерв'ю, які доведеться давати. У ньому, виявляється, нагромаджено всього набагато більше, ніж він і сам сподівався: думок, яких ніколи не висловлював, поглядів, від яких мусив відмовлятися, цілих серій заздалегідь наготованих висловлювань. Тепер нехай запитують про що завгодно, ці агресивні, й лицемірні, й агресивно-лицемірні журналісти, і хай він і не людина діла й ніколи по-справжньому таким не був, але журналістів — о, цих він, мабуть, усе ж таки знає і завжди надавав перевагу агресивним перед лицемірними: як-не-як, він ось уже тридцять два роки власник «Блетхена» й не раз бачив, як вони з'являлися й зникали, бачив їхні злети і їхні падіння, легко знаходив з ними спільну мову, хоч ніколи до пуття й не розумів, що таке журналістика, і нехай навіть на конференціях вони щоразу й утовкмачують йому, що Jour означає «день» — на день, на цей день, на один день... Мило розводитись, залишаючись на поверхні свідомості, перед мікрофонами, об'єктивами телекамер та гостро підструганими олівцями — цього він навчився саме тепер, в останні хвилини, коли страх за власне життя так несподівано минув.