Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Із моменту, коли човен спущений на воду, рульовий — капітан судна. Він має здійснювати контроль, як фізичний, так і психологічний, над усім, що відбувається в човні. Хороші керманичі знають своїх веслярів із середини і ззовні — їхні індивідуальні сильні і слабкі сторони, а також знають, як отримати максимальну віддачу від кожної людини в будь-який конкретний момент часу. Вони мають силу характеру, щоб надихнути виснажених гребців веслувати потужніше і викладатись більше, навіть коли все здається втраченим. Вони мають енциклопедичне розуміння своїх опонентів: якій стратегії перегонів ті віддають перевагу, коли вони ймовірно почнуть спринт, коли воліють перейти в режим очікування. Перед регатою керманич отримує план перегонів від тренера, і він несе відповідальність за точне його втілення у життя. Але в ситуації, настільки мінливій і динамічній, як веслувальні перегони, обставини часто різко змінюються, і тоді плани мають бути викинуті за борт. Рульовий — це єдина людина в човні, яка дивиться вперед і здатна побачити, як складається поле бою в процесі перегонів, і він має бути готовим швидко зреагувати на непередбачені події. Коли план перегонів не приносить очікуваних результатів, рульовий має на власний розсуд знайти нове рішення, нерідко за частку секунди, і швидко та рішуче донести його до екіпажа. Часто це породжує багато крику і багато емоцій. У перегонах за олімпійську золоту медаль екіпажа Каліфорнії в Амстердамі в 1928 році Дон Блессінг утнув таке, що «Нью-Йорк Таймс» назвала «одним із найвидатніших виконань диявольського завивання, яке будь-коли чули на планеті Земля... А яка мова, який словниковий запас! Усі закрили очі і чекали свисту остаточного жорстокого удару батогом упоперек спин рабів на галерах». Одним словом, хороший рульовий є захисником, уболівальником і тренером в одній особі. Він є глибоким мислителем, хитрим як лисиця, натхненником і, почасти, найжорсткішою людиною в човні.
Маленький Боббі Мок був усім цим і навіть більше. Він виріс у Монтесано, туманному невеличкому лісозаготівельному містечку на річці Чехаліс на південному заході штату Вашингтон. Це був вологий, темний світ; світ, де домінували великі дерева, великі вантажівки і великі люди. Масивні тиси і кедри росли в туманних горах за межами містечка. Великовагові лісовози удень і вночі гуркотіли через місто по 41-му шосе на своєму шляху до лісопилок в Абердіні. Дужі лісоруби в товстих фланелевих сорочках і гірських черевиках походжали туди-сюди по головній вулиці, грали в пул у більярдній залі «Зірка» по суботах і сиділи в кафе «Монтесано», літрами п’ючи каву недільними ранками.
Батько Боббі, Гастон, — швейцарський годинникар і ювелір, був невеликим чоловіком. Але він був видатним членом громади, гордим учасником добровільної пожежної команди і прославився тим, що проїхав на першому автомобілі 19 кілометрів від Абердіна до Монтесано. Цю подорож він здійснив за приголомшливі півтори години. Коли Боббі було 5 років, невдала операція з видалення апендикса мало не вбила хлопчика. Після одужання він залишався низькорослим, худим і хворобливим, страждаючи на важку астму протягом усіх років у початковій школі та навіть після неї. Вирішивши не дозволяти своїй слабкості і статурі стати завадами на його шляху, у середній школі він заходився займатися кожним видом спорту, про який лишень міг подумати, по-справжньому не освоївши жодного, але вперто граючи у всі з них. Не досягши успіхів у шкільній футбольній команді, він та інші хлопці, котрі не були достатньо великими, щоб пройти відбірковий тур, збирались на пустирі внизу Броад-Стріт поруч із його будинком і грали у безладний слабкий футбол, не користуючись шоломами, наколінниками чи рукавичками. Найменшого з малих хлопців на пустирі, Боббі, завжди вибирали останнім, і хоча він проводив більшу частину кожної гри обличчям у грязюці, пізніше цим досвідом юнак завдячував багатьом своїм подальшим успіхам у житті. «Не має значення, скільки разів тебе зіб’ють, — казав він своїй доньці Мерилін. — Важливо те, скільки разів ти встанеш». У випускному класі середньої школи, однією лише силою волі, він виграв спортивну нагороду — з усіх мислимих можливостей — у баскетболі. І півтора кілограма сірої речовини, які він носив у своєму черепі, добре служили йому в класі. Він закінчив навчання найкращим учнем свого класу, і йому була надана честь виголосити прощальну промову на випускних урочистостях школи Монтесано у 1932 році.