Зламані янголи
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #2
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-228-0
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зламані янголи». Краткое содержание книги:
Час від часу я чув, як хтось приходить до вантажного відсіку та йде з нього, але до мене ніхто не наближався, а мені не ставало ні сил, ні інтересу, щоб подивитися, хто там. Виглядало на те, що мене не уникала лише одна людина — Семетер.
Хіба я не казав тобі, що в мене тут є робота?
Я заплющив очі.
Де мій протипіхотний патрон, Вовче з Клину? Де твоя полум’яна лють тепер, коли вона тобі потрібна?
Я не…
Тепер ти шукаєш мене?
Я цею фігнею більше не займаюся.
Сміх, шурхотливий — наче то висипаються з ковша кортикальні пам’яті.
— Ковачу.
Я підвів голову. Це був Люк Депре.
— Гадаю, тобі варто піти нагору, — сказав він.
Гамір у нас над головами якось притих.
— Ми не будемо, — тихо промовив Генд, обводячи поглядом каюту, — повторюю, не будемо їхати звідси, не закріпивши по інший бік цієї брами заявний буй «Мандрейк». Прочитайте умови своїх контрактів. Там повсюди є дуже важливе формулювання: «кожна доступна можливість». Хоч що вам тепер накаже капітан Суджіяді, вас, якщо ми поїдемо, не вивчивши цих можливостей, буде страчено й повернуто на звалища душ. Я зрозуміло висловлююся?
— Ні, не зрозуміло, — гукнула Амелі Вонґсават з кабіни пілота крізь сполучний люк. — Тому що я тут бачу лише одну можливість: голіруч протягнути пляжем роздовбаний буй-мітку і спробувати перекинути його за браму, сподіваючись, що він досі працює. Мені це здається хіба що можливістю вбитися. Ці тварюки забирають у людини пам’ять.
— Ми можемо пошукати нанобів… — але Генда заглушили сердиті голоси. Він у розпачі здійняв руки над головою. Суджіяді різко виміг тиші й отримав її.
— Ми — вояки, — несподівано заговорив Цзян серед раптового затишшя. — Не призовники-кемпісти. Тут у нас немає шансів перемогти.
Він роззирнувся довкола, вочевидь, здивувавши самого себе не менше за інших.
— Ви, коли жертвували собою на Данайській рівнині, — промовив Генд, — знали, що не маєте шансів перемогти. Ви віддали життя. Саме це я й купую у вас тепер.
Цзян поглянув на нього з неприхованою зневагою.
— Я віддав життя за вояків, якими командував. Не за комерцію.
— О Дамбалла, — Генд закотив очі. — А через що, по-твоєму, точиться ця війна, салаго ти тупоголовий? Хто, по-твоєму, профінансував Данайську атаку? Задумайся над цим. Ти б’єшся за мене. За компанії та їхній граний маріонетковий уряд.
— Генде, — я покинув східний трап і вийшов на середину каюти. — Мені здається, що твоя техніка продажів сходить на пси. Чому б тобі не відмовитися від неї на якийсь час?
— Ковачу, я не…
— Сядь, — я відчув у цьому слові смак попелу, та в них, певно, було й дещо істотніше, бо він це зробив.
Присутні в очікуванні повернули обличчя до мене.
Тільки не це.
— Ми нікуди не їдемо, — сказав я. — Не можемо поїхати. Я хочу забратися звідси не менше за будь-кого з вас, але ми не можемо це зробити. Поки не розмістимо буй.
Я перечекав шквал заперечень, геть не бажаючи їх зацитькувати. Цим замість мене зайнявся Суджіяді. Опісля зацарювала напружена тиша.
Я повернувся до Генда.
— Чому б тобі не сказати їм, хто розмістив систему ЧОНВП? І скажи їм, чому.
Він мовчки поглянув на мене.
— Гаразд. Я їм скажу, — я оглянув усі обличчя, що стежили за нами, й відчув, як тиша від їхньої уваги твердне і щільнішає. Показав рукою на Генда. — Оцей наш спонсор має в Лендфоллі кількох ворогів серед своїх, які були б цілком раді, якби він не повернувся. Вони спробували про це подбати за допомогою нанобів. Поки що це не спрацювало, та в Лендфоллі про це не знають. Якщо ми полетимо звідси, там дізнаються, і я сумніваюся, що ми подолаємо першу половину кривої запуску, перш ніж по наші душі полетить якийсь гострий предмет. Так, Маттіасе?
Генд кивнув.
— А код Клину? — запитав Суджіяді. — Це нічого не значить?
За його реплікою здійнялася нова хвиля нерозбірливих запитань.
— Який код Кли…
— Це ідентифікатор вхідного зв’язку? Дякую за…
— Як так вийшло, що ми не…
— Стулили всі пельки! — на мій превеликий подив, вони так і зробили. — Командування Клину передало нам вхідний код для екстрених ситуацій. Вам про це не повідомляли, тому що, — я відчув, як на моїх устах струпом засихає усмішка, — вам не треба було про це знати. Ви були недостатньо важливими. Що ж, тепер ви про це знаєте, і це, гадаю, може видатися гарантією безпечного прольоту. Генде, не хочеш пояснити, що тут не сходиться?