ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Ганна знизала плечима і підвелася.
— Який жах! — прошепотіла вона.
— Так… людство ще не знало такого цинізму, — додав Микола. — Я гадаю, що фашисти зроблять все, щоб відновити апарат Гросса й пустити його в діло… проти нас, звичайно. Оце і є та загроза, про яку, ризикуючи життям, попередив нас невідомий друг.
— Але хто ж він?
— На це немає ніяких вказівок. І він правильно робить, що не каже нічого про себе. Коли б цю радіограму перехопили й розшифрували вороги, то всякий натяк на особу її автора назавжди позбавив би нас можливості узнати ще що-небудь про цю страшну машину… А вороги можуть бути й тут, у нас…
Ганна, яка схвильовано ходила по кімнаті, заклавши руки за спину, різко обернулась.
— Що ж треба робити, Миколо Арсеновичу?
Микола витримав чималу паузу, під час якої на його обличчі поволі виступала спокійна, ледь помітна усмішка. Одразу зникли гострі, тривожні думки і непотрібний острах друзів, і вже весело зустріли вони відповідь Миколи.
— Спати. Ми всі добре попрацювали сьогодні, чесно заслужили відпочинок. А вже… скоро дві години. Завтра я піду до наркома й розповім йому все. Він член ЦК партії. Партія повинна знати це, і вона зробить усе, що потрібно. А ми свою місію поки що виконали. Але, друзі мої, сьогодні сталася ще одна подія, велика, приголомшлива, про яку ви й гадки не маєте. Вперше в житті я відчув, як багато можна зробити, коли працюєш і живеш не сам, коли тебе оточують друзі.
— О! — вигукнув Федір, кидаючись до столу. Він давно вже мав на думці останній, прощальний тост…
— Товаришу нарком?
— Так, я. Хто це?
— Інженер Тунгусов. Здрастуйте, товаришу нарком!
— А-а! Добрий день! Ви що ж це зникли вчора так поспішно?
— Була невідкладна справа, про яку я й хочу з вами поговорити і, якщо можна, то зараз же. Хвилин на десять…
— Щось трапилося з машиною? — в голосі наркома прозвучала тривога.
— Ні, зовсім інше.
— Ну, ну, кажіть, слухаю уважно.
— Ні, по телефону не можна…
— Ага… розумію! Що ж, приїздіть. Я зараз замовлю перепустку.
Через півгодини Микола сидів у кабінеті наркома, в тому самому глибокому шкіряному кріслі перед величезним письмовим столом.
Він коротко розповів наркомові всю історію, починаючи з першої зустрічі з німцем в ефірі й кінчаючи вчорашньою розшифровкою таємничого повідомлення.
— І ось що виявилось під цим шифром, — закінчив він, передаючи наркомові акуратно переписаний текст радіограми.
Брови наркома насупились, як тільки він пробіг очима перші рядки. Ще й ще раз він прочитав повідомлення, вдумуючись у кожне речення. Потім поволі поклав аркуш на стіл, відкинувся в кріслі, дивлячись на Миколу, і несподівано спитав:
— «Проміння смерті», чи що?
— Так… Вам знайома проблема іонізації?
— Дуже приблизно. Я догадався і з загального тону повідомлення, і з фрази про дальність дії. Ну, розповідайте, в чому тут річ.
Микола виклав свої міркування. Нарком слухав уважно, погладжуючи голене підборіддя.
— Іонізоване повітря може бути хорошим провідником електрики. І якщо Гроссу справді вдалося знайти метод іонізації повітря в межах вузького й безмежно довгого променя, то тим самим проблему «проміння смерті» вирішено, бо навіть звичайний струм від динамо-машини, спрямований по цьому невидимому шляху, може бути джерелом смерті й руйнування. Ідея ця виникла давно, але досі нікому не вдавалося іонізувати повітря більше, ніж на відстані двох-трьох метрів.
— А Гросс зумів зробити це на безмежну віддаль? — спитав нарком. — Це що ж… виходить, сидячи де-небудь на кордоні, вороги зможуть обробляти своїм «промінням смерті» будь-які наші міста?
— О ні! Не так, товаришу нарком. Ви випустили з уваги два слова повідомлення: «По прямій». Виходить, іонізований промінь Гросса не спроможний огинати кривизну земної поверхні. Дія «проміння смерті» можлива лише в межах видимого обрію, тобто у звичайних умовах кілометрів на п’ятнадцять-двадцять… Правда, можна підняти апарат на літаку або аеростаті, тоді радіус дії буде значно більшим.