Гілея
- Автор: Зарудный Николай Яковлевич
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Дніпро»
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Гілея». Краткое содержание книги:
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
— Дам тобі, Іване Трифоновичу, нову машину... для лісництва. В господарстві згодиться, та й додому коли-не-коли приїдеш... Завтра одержиш.
— Дякую.
Запорожний пішов, і Каїтан пошкодував, що не затримав його, не сказав про те, що мучило, про що думав ці довгі місяці. Каїтану було по-людському соромно за свою дрібненьку підлість, адже Іван міг би спокійненько жити на центральній садибі, а на сезон робіт виїздити до лісництва так, як це робив торік... Зовсім заплутався Каїтан у своїй примітивній дипломатії, яка, до речі, нічого, крім одвертої або прихованої зневаги, йому не приносила. Перед людьми він поставав безчесним і злобивим, викручувався перед начальством, обіцяв золоті гори Юльці, тішив себе надією, що ось-ось вирветься зі Степового і почне якесь нове життя. Але все залишалося без змін...
Найбільше винуватим почував себе Каїтан перед Запорожний, пригадував свою роль у комісії, виступ на бюро райкому, історію з винищеним вівцями лісом і, нарешті, з Мариною... Все це Каїтан повертав проти людини, яка нічого не зробила поганого йому. Каїтан не спав усю ніч, і вранці запросив до себе Запорожного.
— Хочу, щоб ти мене вислухав... Тяжко мені, Іване. Злий я став... на всіх... на себе, на Юльку, на тебе... Колись ми в дружбі були, а зараз... нікого біля мене нема...
— Самі винні, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний.
— Сам, — хитнув головою Каїтан. — Поганий я чоловік, Іване.
— Навіщо себе гудите?
— Боягуз, — добивав себе Каїтан. — Нікчема.
Запорожний розсміявся:
— Що це за приступ самокритики, Степане Стратоновичу?
— Я себе знаю... Всіх боюся. Юльки боюся, перед найменшим начальничком у піт мене кидає, перед Лобаном тремчу, перед Мартинюком повзаю...
— Ви не їх боїтеся, Степане Стратоновичу, — сказав
Запорожний, — ви, мабуть, боїтеся життя.
— О! — зрадів Каїтан. — Точно, Іване. Боюся життя, за себе боюся. За свою шкуру... Я ж до Марини справді ходив... ходив, падлюка... Але це було перший раз у моєму житті, віриш? Клянуся. Я цих молодиць десятою дорогою обходив... Одружився, коли мені вже було п’ятдесят... Юлькою нагородило мене... А тут до Марини понесло, щоб я був не дійшов, — проклинав себе Каїтан. — Та ще й тебе винним хотів зробити... Треба було мене, Ваню, в пику... -
— Та що ви, Степане Стратоновичу, — стримував посмішку Запорожний.
— Ти смієшся, а мені плакати хочеться, — вдарив себе в груди Каїтан. — Оце сказав тобі все, і легше стало... Довго збирався, мучився... а тепер можеш писати на мене заяву куди хочеш — усе розкажу.
— Не будемо витрачати часу на заяви, Степане Стратоновичу, у нас з вами і так багато клопоту. Я поїхав.
Каїтан обняв Запорожного і провів до дверей. Потім повернувся до столу, взяв аркуш паперу і написав:
«Заява від директора Степового лісгоспу Каїтана С. С.
Прошу звільнити мене від обов’язків...»
На цьому місці Каїтанове перо зупинилося. Він замислився, відклав ручку, склав учетверо недописану заяву і сховав у кишеню — там їх лежало уже п’ять.
* * *
— Добре, тату, — сказала Настуня і почала збиратися.
— Ти в мене розумниця, — похвалив Ілько дочку.
— Та дурного батька маєш, — сказала Тетяна. — Де ж це видно, посилати дочку на ту Вигонівщину, в піски?!
— Таню, ти не з того починаєш, — зауважив Ілько.
— Своя сорочка ближче до тіла, — промовила Тетяна. — Призначте когось іншого, чого це Настуня поїде туди?
— Я, Таню, не про сорочку думаю, а про.діло, а воно... мені ближче. Треба Івану допомогти хоча б одну комплексну ланку організувати, бо людей у нього нема, а роботи, аж до осені...
— Тяжко нам, Ільку...
Якби не тяжко, то не послав би, — сказав Ілько, — а мені людям в очі треба дивитися... Який же я секретар парторганізації, коли свою дочку біля хати держатиму, а посилатиму інших? Не розумієш політики, Таню. І не я посилаю Настуню, а, значить, комсомол. А я комсомол підтримую...
— Ой Ільку, Ільку, — зітхнула Тетяна й почала допомагати дочці.
Двадцять дівчат зібрав у комплексну ланку Ілько Сторожук, ланковою Каїтан призначив Настуню. За кілька днів на Вигонівщині звели ще один барак, обладнали їдальню й душ. Директор розщедрився — виписав кілька сот метрів труб, і тепер воду гнали моторчиками аж на садибу.
Запорожний з Парамоном закінчували підготовку до весняних посадок, сподіваючись розпочати широкий наступ на вигонівські піски.
— Не дуже багато плануємо, Іване Трифоновичу? — сумнівався Парамон, звіряючи цифри в плані.
— Якщо будуть люди, — зробимо, Парамоне. Карагач обладнає ще два плуги... А все інше від нас з тобою залежатиме.