Американські боги

Усе це насправді вигадка. Або, якщо вам так затишніше думати, метафора. Зрештою, релігії за визначенням метафори — Бог це мрія, надія, жінка, насмішник, батько, місто, будинок з багатьма кімнатами, годинникар, що залишив свого найкращого хронометра у пустелі, і той, хто любить тебе... І, мабуть, попри всі раціональні докази, Бог — це позаземна сутність, яку тільки й цікавить, аби твоя футбольна команда, армія, бізнес чи шлюб процвітали, примножували добро і здобували звитягу над усіма ворогами.

Релігія — це місце, де можна зупинитися, роззирнутися й діяти, релігія — точка огляду, з якої видно весь світ.

Отже, все це вигадка. Такі речі просто не трапляються в наші дні. Нічого з цієї бувальщини не можна трактувати буквально, та геть усе з неї справді трапилося. І далі в нашій бувальщині трапилося отаке:

Біля підніжжя Сторожової гори, яка направду лише високий пагорок, жінки й чоловіки зібралися довкола невеликої ватри під дощем. Вони стояли під деревами, які майже не закривали їх, і сперечалися.

Пані Калі, зі шкірою чорною, наче вугілля, і білосніжними гострими зубами, казала:

— Час настав.

Анансі, у своїх канаркових рукавичках, похитав посрібленою головою:

— Ми ще можемо почекати. А поки можемо чекати, маємо чекати.

Юрбою пройшла хвиля незгоди.

— Але послухайте, він має рацію, — втрутився чоловік з волоссям кольору сталі: Чорнобог. Він тримав невеликого молота для забою худоби, поклавши його на плече. — Вони зайняли висоту. Погода нам не сприяє. Починати зараз — безумство.

Істота, яка дещо нагадувала вовка, і трохи більше — людину, загарчала і сплюнула на лісову траву:

— А коли нам краще починати, дєдушка? Чекати, поки розпогодиться, щоб за той час вони підготувалися? Я кажу — рушаймо. І я кажу — зараз.

— Поміж нами нависли хмари, — завважив угорець Істен. Він мав доглянуті чорні вуса, крислатий пошарпаний чорний капелюх. А ще він мав широченну усмішку людини, що продає алюмінієву обшивку, черепицю та ринви літнім людям і завжди вшивається з міста, щойно вдається перевести чек у готівку, байдуже, здав роботу чи ні.

Чоловік в елегантному костюмі, який досі мовчав, склав руки докупи, виступив наперед і виклав свою думку чітко й лаконічно. Почулося схвальне бурмотіння, закивали голови.

Заговорила войовниця, одна з ликів Морріган: усі троє стояли в тінях так близько, що здавалися переплетінням вкритих синіми татуюваннями кінцівок і тріпотливих воронячих крил. Вона сказала:

— Без різниці, добрий час чи поганий. Це — той час. Вони нас вбивали. І вони вбиватимуть нас, будемо ми битися чи ні. Може, ми переможемо. Може, ми загинемо. Краще загинути разом, в битві, як личить богам, а не підібгавши хвости і поховавшись по підвалах, ніби пацюки.

Знову бурмотіння, цього разу — щиросердної згоди. Вона сказала за всіх. Настав час.

— Перша голова належиться мені, — попередив дуже високий китаєць, шию якого оповило намисто з маленьких черепів. Він пішов догори, повільно, але цілеспрямовано, поклавши на плече палицю, яку вінчало срібне вістря у формі місяця.