Бог Дрібниць

Почувши про прихід Велюти, Маммачі геть утратила самовладання і стала вихлюпувати всю свою злобу, всі свої грубі, нестерпні образи на стулку розсувних дверей; лише за кілька хвилин Крихітка-кочамма зуміла тактовно розвернути її і спрямувати той гнів у правильному напрямку — на Велюту, який тихо спинився у присмерку неподалік. Маммачі не вгавала. З порожніми очима, з перекошеним, потворним обличчям, підштовхувана гнівом у спину, вона підступала до Велюти щораз ближче і невдовзі вже кричала просто йому в лице, обдаючи бризками слини і затхлим запахом випитого давніше чаю. Поруч стояла Крихітка-кочамма. Стояла мовчки, але вмілими порухами й доторками керувала гнівом Маммачі, не давала йому пригаснути. Підбадьорливе поплескування по спині. Дружня рука на плечі. Маммачі про ці маніпуляції навіть не здогадувалася.

Де літня пані, яка носила хрусткі випрасувані сарі, а вечорами грала на скрипці сюїту з «Лускунчика», нахапалася огидних слів, які вивергалися з неї того вечора суцільним потоком, так і залишилося таємницею для всіх, хто її чув (Крихітки-кочамми, Кочу-Марії і замкненої у кімнаті Амму).

— Геть! — верескнула вона насамкінець. — Якщо завтра ти з’явишся десь тут поблизу, я накажу вихолостити тебе, як бродячого пса! Тоді тобі вже точно кінець!

— Це ми ще побачимо, — тихо сказав Велюта.

Оце й усе, що від нього тоді почули. І саме ці слова згодом, у кабінеті інспектора Томаса Метью, Крихітка-кочамма роздула і прикрасила до невпізнання, перетворивши на погрози вбивства і викрадення.