Утрачений світ
- Автор: Конан Дойл Артур
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5–301–01230–4
- Переводчик: Микола Іванов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Утрачений світ». Краткое содержание книги:
— Я знаю, тату, що він дуже багатий. Але я думаю, що то він так іноді просто любить екстравагантно висловлюватись, коли уява його дуже вже заносить. Я чув, як він снував такі плани, що їх здійснити годі навіть найбагатшій людині на світі.
— Гляди, не помилися, сину. Твій бідний батько не такий уже й дурень, хоч він усього тільки чесний зубожілий промисловець. — Старий зиркнув скоса на сина, підморгнув і неприємно оскірився. — Коли йдеться про гроші, то я нюхом чую. У нього ціла хура грошви. Я не маю сумніву, що він найбагатший з багачів на світі, хоч як він дорвався до такого багатства, тут справа непевна. Я ще не зовсім сліпий, Роберте. Ти звернув увагу на той фургон, який приїздить сюди щотижня?
— Фургон?
— А так. Бач, Роберте, я знаю щось таке, що й тобі не відомо. Він і сьогодні мав прибути. Його можна бачити щосуботи вранці. Хе, та ось же він і є, щоб я так живий був, — он показався з-за повороту!
Роберт оглянувся і справді побачив великий важкий фургон, запряжений двома кіньми. Він поволі сунув у напрямку до палацу. З того, як напинались коні та як звільна вони ступали, видно було, що вантаж чималенький.
— Зупинімся лишень! — скрикнув старий Макінтайр, шарпнувши сипа за рукав кістлявою рукою. — Нехай проїде. Тоді подивимось, що буде далі.
Вони пристали край дороги, чекаючи, поки фургон зрівняється з ними. Спереду й з боків він був покритий брезентом, але ззаду можна було трохи розгледіти, що там усередині. Вантаж складався, наскільки Роберт побачив, з пакунків однакового розміру, десь так футів зо два завдовжки й дюймів шість заввишки, акуратно складених один на одного. Кожен пакунок був загорнутий мішковиною.
— І що ти на це скажеш? — а тріумфом у голосі запитав старий Макінтайр, коли фургон проскрипів повз них.
— А що? Що тут такого ти набачив?
— Я стежу за цим фургоном, Роберте… стежу кожної суботи, і раз мав нагоду приглянутись до нього ближче. Пам'ятаєш той день, коли впав берест поперек дороги, аж довелося перепиляти його навпіл і відтягти вбік? Це було в суботу, і фургон мусив пристати, поки розчищали дорогу. А я стояв там неподалік, тож і скористався нагодою. Я підійшов іззаду й помацав один з тих пакунків. На вигляд вони не такі й великі, ге ж? Але підняти їх не кожен підніме. Вони важкі, Роберте, — важкі й тверді, наче металеві. Тож я кажу тобі, хлопче, — цей фургон вантажений золотом!
— Золотом?!
— Цілими брусками золота, Роберте. Але пройдім-но за огорожу й подивімся собі, як його розвантажуватимуть.
Вони слідом за фургоном пройшли через браму, заглибились у ялинник і там знайшли місцину, звідки краще було дивитись. Фургон зупинився не перед головною будівлею, а перед входом до лабораторії, яка стояла трохи осторонь. Кілька конюхів та служників уже чекали на вантаж і почали швиденько заносити його в приміщення з високим димарем. Роберт уперше побачив, щоб хтось інший, окрім власника, входив до лабораторії. Хоч самого Рафлса Гоу піде не було видно, але робота посувалася жваво: за півгодини все вивантажили, і фургон негайно ж від'їхав.
— Нічого я не розумію, тату, — в задумі зауважив Роберт, коли вони вдвох рушили далі, прогулюючись. — Ну нехай твоє припущення слушне, але хто ж може приставляти йому золото в такій кількості, і звідки воно береться?
— Х-хе, врешті ти таки визнав мою правду, — задоволено крекнув старий. — Я цю гру бачу наскрізь, для мене все це ясно! їх двоє у цій грі, це річ безперечна. Той, другий, — добуває золото. Байдуже, яким чином, хоч я маю надію, що не злочинним. Уявімо собі, що вони, приміром, натрапили на багатющу золоту жилу, таку, де золото лопатою можна гребти. Отож той, другий, переправляє золото до цього, нашого, а цей має тут свої печі та всякі хімічні прилади й очищає та промиває його, щоб воно було придатне на продаж. Ось так я це пояснюю, Роберте. То як, чи ж не вцілив я пальцем у десятку?
— Але якщо так, тату, то золото ж мусять і вивозити звідси.
— А це й роблять, Роберте, тільки потроху за раз. Ге-ге! В мене очі не сліпі, хлопче. Щоночі його вивозять невеликим візком до станції, а там о сьомій сорок ранку відправляють потягом до Лондона. І вже не такими брусками, а запакувавши в окуті залізом ящики. Я їх бачив, хлопче, і мацав ось цими руками.