Орієнталізм
- Автор: Саид Эдвард Вади
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Основи
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Орієнталізм». Краткое содержание книги:
Як передніше Ламартін, Кінґлейк спокійнісінько ототожнив свою вищу свідомість зі свідомістю своєї нації, з тією лише різницею, що у випадку англійця його уряд був ближчий до остаточного підпорядкування собі решти Сходу, аніж Франція, — принаймні так стояли справи на той час. Флобер бачив усе це напрочуд виразно:
«Мені здається майже неможливим, щоб через короткий час Англія не стала владаркою Єгипту. В Адені вже повно її війська, і червоним мундирам досить буде тільки перетнути Суец, щоб одного чудового ранку увійти в Каїр, — звістка про це дійде до Франції за два тижні, й усі там будуть страшенно здивовані! Запам’ятайте моє пророцтво: як тільки в Європі почнеться якась катавасія, Англія захопить Єгипет, Росія захопить Константинополь, а ми натомість лише покладемо свої голови в , горах Сирії» 119.
Попри всю їхню хвалену індивідуальність, погляди Кінґлейка виражають державну та національну волю до панування над Сходом; його еґо є інструментом виявлення цієї волі й аж ніяк не її владарем. В його творах ми не знайдемо жодних свідчень, які підтверджували б, що він намагався сформувати новий погляд на Схід; ані його знання, ані його особистість не були адекватними для такої мети, й у цьому велика різниця між ним та Річаром Бертоном. Як мандрівник, Бертон був справжнім авантюристом; як учений, він міг відстояти свої погляди в суперечці з будь-яким академічним орієнталістом у Європі; як людина твердої вдачі, він добре усвідомлював необхідність своєї сутички з уніформізованими метрами, які верховодили над Європою та європейським знанням із педантичною анонімністю та науковою непохитністю. Все написане Бертоном свідчить про. цю його войовничість, і мало де його щира зневага до своїх опонентів була висловлена так переконливо, як у передмові до його перекладу «Арабських ночей». Він, як здається, знаходив просто-таки дитячу втіху, демонструючи, що він знає більше, аніж будь-який професійний вчений, що він ознайомився з набагато більшою кількістю деталей, аніж вони, і що він може працювати з матеріалом, виявляючи {255} набагато більше дотепності, такту та свіжості сприйняття, ніж вони.
Як я вже сказав раніше, праця Бертона, оперта на його особистий досвід, займає проміжне становище між орієнталістськими жанрами, представленими, з одного боку, Лейном, а з другого — французькими авторами, яких я щойно розглянув. Його орієнтальні оповіді структуровані як паломницькі подорожі, а у випадку «Нових відвідин країни мідійців» («The Land of Midian Revisited») ідеться про подорожі, здійснені вдруге в місця іноді релігійної, іноді політичної, а іноді — економічної значущості. Він завжди присутній як головний герой цих творів, водночас як центр, навколо якого відбуваються фантастичні пригоди, а іноді й снуються чисті фантазії (як у французьких письменників), і як авторитетний коментатор та неупереджений західний спостерігач орієнтального суспільства й побуту (як і Лейн). Його слушно вважає першим серед украй індивідуалістичних вікторіанських мандрівників на Схід (іншими такими мандрівниками були Блант і Дауті) Томас Асад, який протиставляє їхню творчість з огляду на інтонацію й інтелект таким працям, як «Відкриття в руїнах Ніневії та Вавилона» Остіна Лейарда (Austen Layard, «Discoveries in the Ruins of Nineveh and Babylon», 1851), славнозвісна книжка «Півмісяць і Хрест» Еліота Варбертона (Eliot Warburton, «The Crescent and the Cross», 1844), «Відвідини монастирів Леванту» Poберта Керзона (Robert Curzon, «Visit to the Monasteries of the Levant», 1849) і (праця, про яку він не згадує) помірковано забавні «Нотатки про подорож від Корнгілла до Великого Каїра» Теккерея (Thackeray, «Notes of a Journey from Cornhill to Grand Cairo», 1845)120. Проте Бертонова спадщина уявляється набагато складнішою, аніж просто виявом індивідуалізму, саме тому, що в його творах ми знаходимо показове протиборство між індивідуалізмом і сильним почуттям національної ідентифікації з Європою (зокрема Англією) як імперською силою на Сході. Асад слушно звертає нашу увагу на те, що Бертон був імперіалістом, попри всю його приязну самоасоціацію з арабами; але ще більше значення й стосунок до нашої теми має те, що Бертон мислив себе і як бунтар проти влади (звідси його ідентифікація зі Сходом як місцем свободи від вікторіанської моральної влади), і як потенційний {256} представник цієї влади на Сході. Але найбільший інтерес для нас становить спосіб цього співіснування між двома антагоністичними ролями, обраними для себе.