Пастка-22

— Ви певні? — спитав спантеличений Нейтлі. — У моєму варіанті більше глузду.

— Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, — це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами і не відчував ненависті до батька з матір’ю, хоч обоє завжди були дуже добрі до нього.

Нейтлі змалку привчали ненавидіти таких людей, як Аарфі, котрих його мати називала вискочнями, і таких, як Майло, котрих його батько називав пройдисвітами, але він того ніколи не навчився, бо його ніколи не підпускали до таких людей. Наскільки він міг пригадати, в їхніх будинках у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довілі, Парижі та на Півдні Франції завжди з’являлися тільки леді та джентльмени, які не були ані вискочнями, ані пройдисвітами. Нейтлева мати, що походила з роду Торнтонів з Нової Англії, була Донькою Американської Революції. Його батько був Сучий Син.

— Завжди пам’ятай, — часто нагадувала йому мати, — що ти з роду Нейтлі. Не з роду Вандербільдів, чиї статки збив якийсь там капітан буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсовісних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, чиї прибутки походять з продажу довірливим людям продуктів, що містять канцерогенні смоли і гудрони;