Міфи України

і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Гор-пинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на Друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним василь-ком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.

У Старобільському повіті про кропиву просто кажуть, що її посіяно дияволом і проклято Богом. А про васильки в слободі Кабанячій записано таку коротеньку оповідь. Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» — «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте,