У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Я міг би й не затримуватися на своєму комбрейському побуті, бо то був у моєму житті період, коли про Комбре я думав найменше, якби саме там, хай і не цілком певно, не підтвердилися думки, які пов'язувалися спершу з Ґермантською стороною, так само як і інші, що спали мені на Мезеглізькій стороні. Щовечора я розпочинав, в іншому напрямку, пообідні прогулянки, які ми відбували в Комбре, ходячи на Мезеглізьку сторону. Обідали ми в Тансонвілі о тій порі, коли в Комбре давно вже спали. Оскільки стояла спека і до того пополудні Жільберта малювала в замковій каплиці, ми дві години гуляли перед обідом. Давню втіху — милуватися дорогою назад пурпуровими небесами, що облямовували Кальварій і купалися в Вівоні, — заступила інша: втіха від нічної прогулянки, коли в селі нікого не здибаєш, окрім синястого трикутника, неправильного і хисткого, — то верталася овеча отара. На одній половині піль вигасав захід, над другою світив місяць, і невдовзі місячне сяйво затоплювало всю околицю. Бувало, що Жільберта покидала мене самого, і я чимчикував уперед, залишаючи позаду свою тінь, ніби човен, що пливе крізь зачаровані розлоги; найчастіше вона йшла поряд. Частенько ми прогулювалися в тих місцях, де минало моє дитинство, отож я не міг не відчувати, куди дужче, ніж колись у Ґермантській стороні, що я ніколи, мабуть, не зможу писати; до цього додавалося відчуття, що і уява і вражливість вичахли, коли я переконався, як мало цікавить мене Комбре. Мене гнітило те, що я майже нічого не здатний воскресити з пережитого. Над берегом, з боку бечівника, Вівона здавалася мені вузькою й негарною. Не те щоб я зауважив якісь кардинальні зміни проти того, що мені згадувалося. Але відірваний від місць, які мені знову довелося переміряти, відірваний уже зовсім іншим життям, я не знаходив між ними і собою дотику, з якого народжується, перш ніж навіть ми помітимо, миттєвий, чудовий і всеосяжний спалах спогаду. Не розуміючи до пуття природи цих спалахів, я журився думкою, що моя здатність відчувати й уявляти, мабуть, змаліла, скоро ті прогулянки на мене не справляють радощів. Жільберта, розуміючи мене ще менше, ніж я сам, розтроюдила мою журу, здивувавшись, чому я так побиваюсь. «Невже ви нічого не відчуваєте, — сказала вона,