У череві дракона

Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..