Київська Русь

Удільні князівства мали свої труднощі і з успадкуванням столів. Боротьба за владу тут була такою самою гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя землі так, як він до великого київського.

Не мали удільні князівства і юридичної територіальної стабільності. Їхні межі перекроювалися за кожної нової міжусобиці. Особливого поширення практика феодальних захоплень набула у Південній Русі, де численному князівському племені ставало дедалі тісніше. Тут, як і скрізь у подібних випадках, панувало право сильного, хоча мотивувалися взаємні територіальні претензії посиланнями на традиції, права батьківських спадщин.

Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість. Інакше і не могло бути. На Русі, особливо в XII — XIII ст., як і в усій середньовічній Європі, роздроблення структури політичної влади було природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва. Його не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав феодалів, не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної родробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.