Світло в серпні
- Автор: Фолкнер Уильям Катберт
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-38-3
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Світло в серпні». Краткое содержание книги:
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.
— Це вона, — тихо озивається Байрон. — Це місіс Гайнз.
Вони стоять непорушно. Жінка — немовби досягнувши кінця довгої мандрівки, опинившись у незнаному місці, серед незнайомих облич — чекає тихо й застигло, як розмальований кам’яний ідол. Чекає й чоловік — дуже брудний, спокійний, непритомний, але внутрішньо шалений. Вони обидвоє ніби й не глянули на господаря — ні зацікавлено, ні байдуже. Священик киває на стільці. Байрон підводить жінку, вона обережно сідає, стискаючи парасольку. Стариган сідає з розмаху. Гайтавер займає своє місце за столом.
— Про що вона хоче говорити зі мною? — питає він.
Жінка не рухається. Видно, не слухала. Вона виглядає як людина, що здійснила виснажливу подорож по щось обіцяне, а тепер чекає, опустивши руки.
— Це він, — каже Байрон. — Преподобний Гайтавер. Скажіть йому. Скажіть, щó ви хотіли йому повідомити.
Вона дивиться на Байрона, і на її обличчі нема ніякого виразу. Якщо за цією маскою криється недорікуватість, то вимовність розчинилася в нерухомості рис; якщо ж криються надія і прагнення, то їх зовсім не видно.
— Скажіть йому, — повторює Байрон. — Скажіть, навіщо ви сюди прийшли. Навіщо приїхали до Джефферсона.
— Тому що… — відповідає місіс Гайнз несподівано низьким, майже грубим голосом, хоч і негучним. Ніби сама собі не повіривши, що наробила стільки галасу, змовкає, немовби здивувавшись зі свого голосу, і переводить погляд з обличчя на обличчя.
— Розкажіть мені, — обзивається Гайтавер. — Постарайтеся розповісти.
— Тому що я… — голос знову змовкає, обривається, ніби здивувавшись із самого себе, хоч і досі негучний. Здається, що ці три слова — завада, яку він не може подолати. Видно, як жінка опановує себе, щоб їх обійти. — …я так і не бачила, як він зіп’явся на ніжки. Тридцять років його не бачила. Він ще не вмів ходити, не вмів вимовити свого імені…
— Куревство, гидота! — зненацька вигукує стариган високим, пронизливим голосом. — Куревство, гидота! — І змовкає. У нетривалому напівопритомненні він, як пророк, раптово й гнівно вигукнув чотири слова — і все. Священик дивиться на нього, тоді на Байрона.
— Він — це син їхньої дочки, — тихо каже Байрон. — А той, — злегка киває головою на старого, що пропікає Гайтавера палючим, знавіснілим поглядом, — узяв дитину зразу після народження й кудись повіз. Жінка так і не дізналася, що він зробив із дитиною. Не знала навіть, живий онук чи ні, аж ось…
Стариган знову втручається, з тою ж приголомшливою раптовістю. Цього разу не кричить, тепер його голос такий самий спокійний та розсудливий, як і Байронів. Говорить виразно, трохи уривчасто:
— Так. Старий Док Гайнз узяв його. Бог допоміг старому Доку Гайнзу, ото й старий Док Гайнз допоміг Богові. І Всевишній виявив свою волю вустами маленьких дітей. «Нігер! Нігер!» — кричали вони перед лицем Бога, перед людьми, провіщаючи волю Господню. І старий Док Гайнз сказав Господові: «Мало того. Оті дітлахи обзивають одне одного й гіршими словами, ніж „нігер“». І Господь відрік: «Чекай і наглядай, бо не можу марнувати час на вашу земну бридоту та розпусту. Я поклав на нього знак, а тепер зроблю так, щоб це знали люди. А тебе Я ставлю тут стерегти й берегти Мою волю. Тобі належить пильнувати й наглядати».
Мова обривається. Не стихає помалу, а різко припиняється, як ото голку з грамофонної платівки знімає рука когось, що не слухав запису. Священик переводить мало не палючий погляд на Байрона.
— Що це? Що це означає? — питає він.
— Я хотів влаштувати так, щоб місіс Гайнз прийшла й поговорила з вами без чоловіка, — відповідає Байрон. — Та тільки ніде було його лишити. Жінка каже, що мусила пильнувати його. Вчора в Моттстауні Док Гайнз намовляв людей лінчувати його, не знаючи навіть, у чому той завинив.
— Лінчувати? — перепитує Гайтавер. — Лінчувати свого рідного внука?
— Так вона каже, — рівним тоном відповідає Байрон. — Стверджує, що саме задля цього він сюди й приїхав. І їй довелося приїхати, щоб не дати чоловікові цього зробити.
Знову заговорила жінка. Мабуть, слухала. Та її обличчя таке саме здерев’яніле, без виразу, як і спочатку. Мертвотний голос озивається раптово, майже як у чоловіка: