Долі та фурії

Вона глибоко зітхнула, міцно стисла коліна, щоб вони перестали тремтіти.

— Навчання в коледжі, — промовила вона. — Усі чотири роки.

Він обперся обома долонями на стіл і коротко розсміявся.

— Хто про що! Я про торбу грошей, а ти — про боргове рабство.

Вона подумала: о. [Така молода! Ще здатна дивуватися.] А потім їй спало на думку: о ні, він просто посміявся з неї. Крокуючи до виходу, вона відчувала, що в неї палають щоки. У дверях він наздогнав її, накрив із головою піджаком і жестом підкликав таксі з-під тенту. Може, він був зроблений із цукрової вати й міг розтанути під дощем.

Вона ковзнула всередину, він, нахилившись, стояв біля дверцят, але вона не посунулась і не впустила його.

— Ми ще поговоримо про це, — сказав він. — Вибач. Ти просто мене здивувала. І все.

— Забудьте, — сказала вона.

— Ну, як же я можу забути? — сказав він. Він ніжно доторкнувся до її підборіддя, і вона насилу стрималася, щоб не заплющити очі й не покласти голову йому в долоню.

— Зателефонуй мені в середу, — попросив він, всовуючи картку їй у руку. І вона знову хотіла сказати «ні», але не зробила цього і не зім’яла картки. Він кинув купюру водієві на сидіння й обережно зачинив за нею дверцята. Пізніше її бліде обличчя пливло над зеленим морем Пенсильванії у вікні потяга. Вона думала так напружено, що не бачила ні свого обличчя, ні пейзажу.

Вона знову приїхала до міста наступної суботи. Їй зателефонували, м’яко запропонували спробувати. Та сама червона сукня, туфлі на підборах, волосся. Спробувати? Вона згадала свою паризьку бабусю, її пошарпану елегантність, погризений пацюками сир, блиск її божевільної величі. Матильда прислухалась у своїй комірчині й думала: ніколи. Нізащо. Краще вмерти.

Ніколи — брехня. Нічого кращого в неї не було, а час спливав. Той чоловік чекав біля вокзалу, але не торкався її, коли вона сиділа на шкіряному сидінні міського автомобіля. Він їв льодяники від кашлю, в машині все пропахло тими льодяниками. Очі в неї були сухі, але все перед ними було повите якимось туманом. Клубок у неї в горлі був такий великий, що шия вже не могла його втримати.

Вона помітила, що швейцар волохатий, приземкуватий, очевидно, виходець із Середземномор’я, хоч вона й не дивилася прямо на нього.

— Як тебе звуть? — спитав сріблястий чоловік у ліфті.

— Матильда, — сказала вона. — А вас?

— Аріель, — відповів він.

Вона глянула на себе у дзеркальні латунні двері — якась мазанина з червоного, білого й золотого — і дуже тихо сказала:

— Я незаймана.

Він витяг хусточку з нагрудної кишені й витер лоба.

— Нічого іншого я від тебе й не чекав, — сказав він, вишукано вклонився, наче жартома, і притримав двері, коли вона заходила.