Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
Батько скривився.
— Вільно, фреґат-капітане. І забудьте про адмірала. Я просто коммодор. Ні риба, ні м’ясо, щось на кшталт альвійського надполковника. — Він посміхнувся. — Під час нашої зустрічі контр-адмірал Сімоне зиркнув на мене спідлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зірочку.
Зазначу, що всі непорозуміння із зайвою зіркою у земних адміралів були викликані тим, що в ґаллійській військовій ієрархії відсутній аналоґ чину коммодора. У флоті Терри-Ґаллії цьому званню відповідала посада командира бриґади, яку займав або капітан першого ранґу, або контр-адмірал, залежно від обставин. У першому випадку такого офіцера називали бриґадиром-капітаном, а в другому — бриґадиром-адміралом.
Нарешті я оговталася і, не соромлячись присутності Анн-Марі, поцілувала батька в щоку.
— Вітаю з підвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бриґадою? Чи лінкором?
— Поки ні те, ні інше. Наразі маю особливе завдання.
Анн-Марі запитливо подивилася на нього.
— То Рашель не в курсі?
На батьковому обличчі явно відбилося сум’яття.
— Звісно, ні. І не повинна. Самі розумієте, це секретна місія.
— Але, сер… Так, безперечно.
Між цими „але, сер“ і „так, безперечно“ трапилася одна річ: батько повернув голову й крадькома від мене підморгнув Анн-Марі. Але він не врахував однієї обставини — я побачила це в настінному дзеркалі.
— Здається, — промовила я, пильно дивлячись на батька, — дехто тут має мене за дурненьку. В чім річ, панове старші офіцери? Щодо чого я не в курсі?
Батько зніяковів, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати від мене, а часом (і, певна річ, заради мого ж добра) брехати мені.
Анн-Марі сказала:
— Даруй, Рашель, виникло непорозуміння. Зі слів адмірала Лефевра я зрозуміла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє ім’я в нашій розмові не згадувалося, просто… деякі обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.
— Отже, деякі обставини, — повторила я і знову подивилася на батька. — Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи ні? Тільки чесно.
Він потупив очі.
— Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потім відхилили.
— Можна запитати чому?
— Через наші родинні зв’язки. Я керуватиму операцією, а ти — моя донька. Хоч і прийомна, та все одно донька.
Я зітхнула. Що тут скажеш, залізний арґумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родинні зв’язки статутним взаєминам.
Хоча ні, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керівника операції. А отже, у справі присутні певні обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Інакше про мене навіть не йшлося б.
— Цікаве питання, — задумливо промовила я, ні до кого конкретно не звертаючись. — Хто ж перший виклав міркування щодо родинних зв’язків?
Батько ще дужче зніяковів. Проте відповів:
— Ну… Власне, я.
— І які були ваші мотиви, сер? Ви побоювалися, що наші стосунки зашкодять справі, чи дбали про мою безпеку?
Цього разу він промовчав. Тоді я звернулася до Анн-Марі:
— А на вашу думку, мем?
— Виходячи з того, що мені відомо про цю місію, — незворушно відповіла вона, — швидше друге. Особисто я не вважаю, що ваші родинні стосунки зашкодить завданню.
Знову повернувшись до батька, я запитала:
— Тож до кого я маю звернутись?
Він приречено зітхнув.
— Ти навіть не запитала, що це за завдання.
— Яким би воно не було, я згодна.
— Чому, мічмане? Особисті мотиви?
— Ні, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навіть попри те, що ми родичі, значить, я справді стану вам у пригоді.
Батько підвівся з крісла.
— Гаразд, здаюся. Але не поспішай. Спершу я маю зв’язатися з адміралом Дюбарі.
— У цьому немає потреби, коммодоре, — озвалася Анн-Марі. — Адмірал-фельдмаршал чекає на мічмана Леблан, — тут вона швидко глянула на годинник, — через двадцять три хвилини.
Батько докірливо подивився на неї.
— От чорт! То все це було підлаштовано?
— Так, сер. Адмірал Дюбарі попросив мене розіграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевірити вашу доньку на кмітливість, а по-друге — дати їй можливість самій зробити вибір, без будь-якого зовнішнього тиску. Вона цілком могла погодитися з вашими арґументами й далі не наполягати.
Батько досадливо закусив губу.