Знаменитий детектив Блюмквіст

Ніке буркнув:

— Це все через те дівчисько. Хотів би я з нею побалакати. Нехай тільки я її спіймаю.

— Ну, нам уже, мабуть, недовго чекати, — сказав Блюм. — У кожному разі вони й досі ще на острові.

— Атож, — мовив Ніке. — Я їх спіймаю, хоч би мені довелося обшукати кожен кущ.

Єва-Лотта заплющила очі. Тепер вони були за десять ступнів від неї, і вона не мала сили дивитися на них. Заплющила очі й чекала. Хай би вони вже швидше знайшли її. Щоб нарешті можна було заплакати, чого вона давно хотіла.

Вона сиділа, притиснувшись спиною до великого замшілого каменя, й чула голоси якраз по той бік каменя. Близько, страхітливо близько! Та за мить наче вже не так близько. Справді не так близько! Голоси все віддалялися й нарешті стали нечутні. Навколо неї залягла дивовижна тиша. Якась пташка щебетала в кущі, і, крім тієї пісні, вона вже нічого не чула.

Довго, дуже довго вона сиділа на зарослій мохом місцині, не зважуючись навіть ворухнутися. Та їй і не хотілось ворушитися. Хотілось сидіти отак і більше нічого в житті не робити.

Та нарешті прокинувся Расмус, і Єва-Лотта збагнула, що мусить опанувати себе.

— Ходімо, Расмусе, — сказала вона. — Нам не можна довше тут сидіти.

Вона оглянулася навколо. Сонце вже не світило. По небу пливли великі чорні хмари. Заповідалося на дощ. Ось уже залопотіли перші краплі.

— Я хочу до тата! — сказав Расмус. — Не хочу більше сидіти в лісі. Хочу до тата!

— Ми не можемо тепер піти до твого тата, — в розпачі мовила Єва-Лотта. — Нам треба спробувати знайти Калле й Андерса, а то я не знаю, що з нами буде.

Вона рушила далі крізь кущі чорниць, і Расмус подався за нею.

— Я хочу їсти! — заскімлив він, мов цуценя. — І хочу своїх човників з кори!

Єва-Лотта не відповіла йому — вона просто мовчала. І враз почула позад себе гіркий плач. Вона обернулася й побачила нещасного маленького хлопчика, що стояв серед кущів чорниць. Губи в нього тремтіли, очі були повні сліз.

— Ох, Расмусе, не плач, — благально мовила Єва-Лотта, хоч їй самій так хотілося плакати, що вона насилу стримувалась. — Не плач! Чого ти плачеш, любий?

— Я плачу, бо… — схлипнув Расмус, — я плачу, бо… бо мама лежить у лікарні!

Навіть той, хто хоче стати Білою Трояндою, певне, має право плакати, коли його мати лежить у лікарні.

— Але ж вона скоро вийде звідти, — почала втішати його Єва-Лотта, — ти ж сам казав.

— Я однаково плакатиму, — вперто крикнув Расмус. — Плакатиму, бо забув поплакати за нею раніше… дурна Єво-Лотто!

Дощ пустився дужчий. Він періщив, холодний, безжальний, і скоро промочив наскрізь їхнє тоненьке вбрання. І водночас ставало ще темніше. Між деревами залягали глибокі тіні. Ще трохи, і вони не бачитимуть, куди ступати. Вони, спотикаючись, почвалали далі, мокрі, голодні й зневірені.

— Я не хочу бути в лісі, коли темно! — крикнув Расмус. — Чуєш, не хочу!…

Єва-Лотта витерла з обличчя дощові краплі, а може, між ними були й сльози. Вона зупинилася, пригорнула до себе Расмуса і тремтячим голосом сказала: