Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
Під майновою шкодою розуміють збитки, які завдані особі в разі порушення її цивільних прав. Згідно зі ст. 22 ЦКУ до збитків належать:
1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа понесла або мусить понести для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються за загальним правилом у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Поняття та ознаки моральної шкоди, а також умови і спосіб її відшкодування визначаються ст. 23 ЦКУ, яка, зокрема, передбачає, що моральна шкода може полягати в тому числі, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Відшкодування моральної шкоди здійснюється незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язане з розміром цього відшкодування.
Стаття 33.
Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь- який час повернутися в Україну.
Право на свободу пересування є фундаментальним правом природно-правового походження та складається із таких основних складових: право фізичної особи на в’їзд і на виїзд з території країни, на якій вона перебуває, право вільного пересування у межах цієї території, у тому числі право на вільний вибір місця проживання. Слід зазначити, що це конституційне право належить всім фізичним особам: громадянам України, іноземцям та особам без громадянства.
Це право пов’язано саме з прагненнями та потребами людини у вільному пересуванні незалежно від державних обмежень та проявів державного суверенітету на певних територіях, на які поширюється державна влада. Важливим є також історичний аспект цього права, а саме те, що в основі сучасних конституційних свобод лежить право на свободу пересування. Так, давньогрецький термін λευθερία (свобода) означав можливість людини йти туди, куди вона забажає. Приблизно те саме значення мав і латинський термін libertas. Особливого значення набуває боротьба за це право у період Середньовіччя, коли в умовах феодального суспільства індивіди були зв’язані відносинами лояльності до свого феодала (так звана доктрина «вічної відданості короні») та в цілому до своєї держави. З метою звільнення від обмежень такого роду висувався принцип ubi bene ibi patria (з лат. «моя країна там, де мені добре»). Але повного мірою ця ідея почала реалізовуватися у працях таких видатних юристів, як Ф. де Віторія, Г. Гроцій, В. Блекстоун. Останній зазначав, що особиста свобода саме й полягає у пересуванні людини від одного місця до іншого, куди вона бажає, без ув’язнення та обмежень, які можна накладати на людину, але тільки відповідно до вимог належної правової процедури. У період ліберально-демократичних революцій це право закріплюється на конституційному рівні (наприклад, у Конституції Франції 1791 р.) та в такому вигляді входить у тексти переважної більшості сучасних конституцій. Хоча вважається, що вперше це право було закріплено в Конституції Пенсильванії 1776 р.: «Усі люди мають природне та невід’ємне право виїхати з однієї держави до іншої, яка приймає їх».
Зважаючи на те, що належна реалізація права на свободу пересування безпосередньо стосується відносин між державами, у XX ст. приймаються численні міжнародні акти, які закріплюють це право на міжнародному рівні. Так, це право закріплюється Загальною декларацією з прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 13), Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (ст. 5), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 12), Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 р. (ст. 2), Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 р. (ст. 10), Міжнародною конвенцією про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей від 18 грудня 1990 р. (ст. 8), Хартією основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р., що набула чинності після Лісабонського Договору (ст. 45), а також багатосторонніми та іншими двосторонніми міжнародними актами.