Вічний календар

«Тумен джівен анде кадофовро?» — знову сказала циганською.

«Що?» — не зрозумів Урбан.

«Ти з цього міста?» — повторила по-сербськи.

А тоді сказала: «Жутисарен манґе»[4] і подала руку Урбанові, наче вони зібралися до церкви на вінчання, і саме для цього Петро Урбан переправився зі своїм загоном через Саву.

Дівчина перелізла борт човна й зіскочила на траву.

«Сербів уже тут нема», — пояснила Петрові. На перемащене глиною лице дівчини приліпилося голубине пір’я. Під час штурму острова вона, певно, переховувалася в тутешніх заростях. Учора австрійська артилерія з протилежного берега Сави обстріляла Аду Циганлію. Над ранок перші піхотні полки човнами переправилися через річку. Циганка не збрехала — на острові в піску й глині лежали вбиті серби. Загін Урбана не наткнувся на жоден спротив. Уцілілі серби відступили, а решта лежала по цілому острові так, як застала їх в останню хвилину військова смерть.

«Як ти називаєшся?» — запитався Урбан.

«Шанта, — усміхнулася дівчина, нагнувшись, стрясла з довгого волосся заплутане листя й пір’я. — У тому човні, де я спала, гніздилися голуби».

Петро знову нічого не зрозумів, бо говорила вона циганською, вплітаючи румунські та угорські слова.

«Я піду з вами — може, по дорозі наздожену своїх».

З усього потоку слів, що вилила Шанта на голову Петрові, офіцер зрозумів, що дівчина не відстане від них.

«Пане, лейтенанте, — звернувся до Урбана капрал, — можемо йти далі — сербів нема».