Вибрані твори в двох томах. Том I

«А чого це тато згадав про маму? Та ще так. Каже: «Якщо зустрінешся з нею». А сам він?.. Може, знову марить? Такий гарячий увесь… Але що ж я можу зробити? Що я можу?» — губи в Андрійка затремтіли, він міг би й заплакати, бо його ніхто не бачив, але закусив губи, зітхнув важко невиплаканими грудьми і знову став стежити за місцевістю.

Хоч з моря часом докочувалася прохолода, ніч була парка. Нагріта за день земля дихала теплом, і воно текло над нею, горнулося до неї невидимими хвилями.

«Шкода, що німці захопили своїх поранених та убитих, — подумав Андрійко, — можна було б позабирати в них патрони й автомати… А то що ж, тим, що є, багато не настріляєш. Але я буду так, як тато навчав; підпущу ближче, а тоді вже. Заснув він чи ні? От коли б заснув!»

Андрійко знову навшпиньках пішов траншеєю. Трохи не дійшовши, зупинився. Тато лежав боком, головою на подушці. Лежав зручно, мабуть, спав і не почув Андрійкових кроків.

«Хай поспить, — радісно подумав хлопчик, — як добре, що він заснув».

І все ж коротка ніч здавалася дуже довгою. Андрійко страшенним зусиллям волі боровся зі сном, поки нарешті не помітив, що небо ледь-ледь посвітлішало. Тоді йому стало легше. За ніч вороги не з'явились. Тепер уже не з'являться. Вони вже добре провчені і знають, як їх тут зустрічають по видному.

Хлопець почав стежити за тим, як приходить світанок. Бліднуть зорі… Десь ледве помітно рожевіє небо… Прокидаються і подають перші, ще сонні голоси ранні пташки… Все, все він чув і бачив надзвичайно виразно, чітко, яскраво, ніби все навколо просвічувалось і розкривалося перед Андрійковими очима, і його душа, як, може, ніколи досі, була вражена величчю й красою Всесвіту, незвичайністю і простотою тих змін, які відбуваються у природі…