Життя Дон Кіхота і Санчо
- Автор: де Унамуно Мигель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-048-6
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Життя Дон Кіхота і Санчо». Краткое содержание книги:
І там-таки, у Барселоні, закінчилися рицарські пригоди нашого Дон Кіхота; там він був переможений рицарем Місяця-Білозора. Той рицар виїхав йому назустріч, розпочав із ним суперечку щодо краси відповідних дам, збив його з коня і зажадав, аби переможений Дон Кіхот виконав умови їхнього поєдинку. І великий Дон Кіхот, несхитний Кабальєро Віри, героїчний божевілець, потовчений і приголомшений, «глухим, ніби з підземелля, голосом відказав: “Дульсінея Тобоська щонайгожіша невіста на світі, а я найпобіденніший рицар на землі, але моя безрадність не може спростувати сієї правди. Коли твоїм копієм, рицарю, і відбери в мене життя, бо честь мою уже відібрано”».
Зверніть увагу на те, що, коли непереможний Кабальєро Віри зазнав поразки, кохання в ньому перемогло. Ці високі слова переможеного Дон Кіхота були благородним криком переможного Кохання. Він віддався Дульсінеї, не претендуючи на те, щоби за це вона віддалася йому, а тому його поразка ніяк не могла заплямувати красу його дами. Він її створив в акті чистої віри, він створив її у вогні своєї пристрасті; але, будучи створена, вона стала сама собою, і від неї одержував своє життя він. Я створю її зі своєї віри, всупереч усім створю свою істину, та після того, як моя істина буде створена, вона матиме власне життя і власну цінність, яка переживе мене, і я житиму завдяки їй.
О мій Дон Кіхоте, і як же близько ти підійшов до свого вічного спасіння, бо ти вже вилікувався від своєї самовпевненості й уже не говориш про міць своєї правиці, а визнаєш свою слабкість! Певне, тебе очистило світло твоєї близької смерті! Твій голос тепер звучить ніби з могили; ніби з могили світу, який глузує з героїв і водить їх вулицями, наліпивши свої пергамени їм на спину! Переможений, скривджений, сумний і зажурений, і, знаючи про свою слабкість, ти все ще називаєш Дульсінею Тобоську найгарнішою жінкою світу. О великодушний кабальєро! Ти не такий, як ті шукачі Слави, котрі, побачивши, що вона зневажила їх, ображають її, принижують, називають її пустою і навіть згубною; ти не належиш до тих, хто звинувачує Славу у своїх власних слабкостях і в тому, що ти не зміг здобути її; ти, переможений і зневажений, волієш померти, але не відмовитися від тієї, котра вивела тебе на дорогу твого героїзму.
І ти поводишся так тому, що ти зберіг віру в неї, у свою Дульсінею; твої почуття підказують тобі, що, хоч і здається, ніби вона покинула тебе, ніби дозволила, щоб тебе було переможено, вона зробила це тільки для того, щоби потім стиснути тебе у своїх трепетних обіймах із палкою любов’ю і пригорнути до своїх гарячих грудей, аж поки закалатають в одному ритмі її серце і твоє серце, а твої уста зіллються з її устами, і вона вдихатиме твій подих, а ти її, й ваші уста навіки застигнуть у нескінченному поцілунку вічної слави й вічного кохання. Вона дозволила, щоби тебе було переможено, щоби ти зрозумів, що не потузі своєї правиці, а любові, яку ти плекав до неї, ти завдячуєш своє життя вічне. Ти кохав її, непереможний Кабальєро Віри, любов’ю незвичайною і великою, любов’ю, яка живилася тією байдужістю та неприйняттям, на яке вона наражалася. Навіть коли ти побачив її перетвореною на бридку селючку, це не зламало твою мужність і не наповнило тебе пихатим відчуттям своєї переваги. І коли ти зазнав поразки у двобої, непереможний кабальєро, твоїм криком тріумфу було проголосити незрівнянну красу Дульсінеї.
І коли ми, твої прихильники, зазнаємо поразки, коли світ розбиває і розчавлює нам серце і ми втрачаємо всі надії, наділи нас мужністю, кабальєро, щоб ми могли прокричати з самого дна нашої нікчемної буденності: о життя, обернися до нас усією своєю повнотою! А що, як я помру, звернувшись до життя з таким проханням? Нехай і так, моя смерть надасть йому ще більшої величі. А що, як мене переможуть, коли я битимуся за свою істину? Це не має значення! Це не має значення, бо вона житиме і, живучи, покаже, що вона залежить не від мене, а лише від самої себе.
Бо йдеться не про мене, невпевненого в собі й безпорадного; ідеться не про того мене, який вийшов із землі й у землю одного дня повернеться, ідеться не про того мене, якому доводиться боротись і перемагати; ідеться не про того мене, а йдеться про мою істину, про мене вічного, мого заступника і мій зразок, який існує з незапам’ятних давен та існуватиме до кінця часів; це моя ідея, це те уявлення, яке має про мене Бог, Свідомість Усесвіту. І ця моя ідея, це божественне уявлення про мене, ця моя Дульсінея, стає ще грандіознішою і прекраснішою, коли я буду переможений і помру. Уся проблема в цьому: або ти заплямуєш свою ідею і зітреш її, і зробиш так, що Бог про тебе забуде; або ти принесеш у жертву себе задля неї і зробиш так, що вона випливе на поверхню і завжди житиме у вічній і нескінченній Свідомості Усесвіту. Або Бог, або забуття.