Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
— Про що йдеться?
— Я можу обговорювати це тільки особисто з паном Марлоу.
— Залиште свій номер, ми вам перетелефонуємо.
Як усе просто. Рат був вражений. Він пригадав, як складно все було, коли він уперше намагався сконтактувати з найрозумнішим гангстером Берліна.
Він поставив телефон на журнальний столик і підвівся, щоб перевернути платівку. Знов заграв саксофон Коулмана Гокінса. Ще не скінчилася композиція, коли задзвонив телефон.
«Швидко, що й казати!»
Він знову прочистив горло.
— Комісаре Рат?
Це не був Марлоу!
Музика припинилася, голка знай наштовхувалася на кінець канавки, з тріском відскакувала, і знову... Рат за одним махом зосередився.
— Пане Кремпіне? Приємно, що ви знову зателефонували. Ви обміркували пропозицію?
— Якщо ви запропонуєте мені здатися поліції, я негайно кладу слухавку!
Він здавався ще більше стривоженим, ніж коли подзвонив уперше. Очевидно, він теж прочитав сьогоднішні заголовки.
— Це ви мені подзвонили, — спокійно відказав Рат. — Мені просто цікаво, чому ви це зробили.
— Тому що я хочу поговорити з вами.
— Я один з тих, хто полює на вас.
— Але ви єдиний, хто не вважає мене вбивцею.
Судячи з цих слів Кремпіна, можна було припустити, що Оппенберґ таки розмовляв з ним.
— Приємно, що ви мені довіряєте. Але як співробітник поліції, я не можу рекомендувати вам нічого, крім здатися. Розкажіть, що ви знаєте. Тоді випливе правда.
Кремпін гірко засміявся.
— Не думаю, комісаре, що ви такий наївний, яким хочете видатися. Якщо я прийду в поліцію, на мене всі напосядуться разом усі — поліція, преса, громадськість. Ви серйозно вірите, що у моєму випадку поліція здатна розслідувати неупереджено? Вона цього не робить зараз! Вона полює на мене, і це єдине, що поліція робить у цій справі.
— А ви хочете довіритись одному з мисливців?
— Я хочу, щоб ви знали, що відбувалося у кіностудії того дня, коли загинула Бетті Вінтер. Тоді ви зрозумієте, що я не маю на своєму сумлінні вбивства.
— Тоді розкажіть мені свою історію, можливо, це справді допоможе у справі.
— Не по телефону. Ми маємо зустрітися.
— Ви не боїтесь, що я розкрию місце нашої зустрічі команді мисливців?
— Якщо ви це зробите, доможетеся тільки одного: я ніколи більше не сконтактую з вами. Так просто ви мене не вхопите.
— Не хвилюйтеся, — запевнив його Рат, — я не маю наміру здавати вас підступом. Але як ви собі все це уявляєте? Ви розповісте мені свою версію, і все владнається?
— Ви хороший слідчий, ви знайдете вбивцю Бетті. І тоді на мене припинять полювання.
— Я ціную вашу віру у мій професіоналізм. А що, як не знайду? Скільки часу ви думаєте переховуватися? Боюся, ви переоцінили мій вплив на поліційну машину. Я не можу допомогти вам самотужки. Інша річ, якби хтось іще...
— Не приходьте з колегами, — перервав йому Кремпін. — Ви єдиний нишпорка, з яким я хочу говорити.
— Я не про колегу. Нам може допомогти журналіст.
Кремпін нічого не сказав, і Рат боявся, що він кине слухавку.
— Це несерйозно, — сказав він натомість.
— Ви можете протиставити громадській думці тільки опубліковану думку. Я дружу з репортером, який вислухає вас і якому можна цілковито довіряти. Тоді ваша версія подій набуде справжнього розголосу — через газету. Як щодо цього?
Цього разу тиша тривала.
— Гаразд, — нарешті погодився Кремпін. — Але якщо ви спробуєте мене обдурити, це була наша остання розмова.
— Не хвилюйтесь, я не ризикуватиму.
Рат дістав із кишені старий олівець і став шукати клаптик паперу.
— Отже, скажіть мені, на якій самотній галявині в Тегельського лісу ви хочете зі мною зустрітися?
— Жодних галявин. На Радіовежі. В ресторані. Приведіть свого журналіста і більше нікого. Завтра опівдні.
— Я буду там, — пообіцяв Рат. — Як я вас упізнаю? Ви, либонь, більше не схожі на ваше офіційне фото з оголошення про розшук...
— Я сам вас упізнаю. Просто прийдіть вчасно.
П’ятниця. 7 березня 1930 року
Дзвінок не здивував Рата — він пам’ятав, що вчора ввечері переставив будильник на раніше, ніж зазвичай. Але ж, ні, дзеленчав не будильник, а телефон! Надворі ще було темно; Рат увімкнув світло і подивився на годинник: за кілька хвилин п’ята.
Він скотився з ліжка і побіг босоніж по холодній підлозі до вітальні. Телефон дзеленчав безжально. Звідки могли дзвонити о цій порі? Тільки з Замку. «О ні, тільки не ще один труп!» — вигукнув він подумки.