Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Від цього видовиська настоятель аж нестямився з гніву і так почервонів і надувся, що Уленшпігель і Помпілій боялися, як би він не луснув. Але настоятель, не звертаючи на них уваги, грізно ступив до святого Мартіна, якого, мабуть, вважав за призвідника злочину, вихопив у нього з рук індичку і дав такого чосу, що потрощив йому руку, ніс, митру й патерицю.
Всім іншим він також дав доброї хлости, і не один із них втеряв то руку, то ногу, то патерицю, то митру, косу, сокиру, ґрати, пилу або іншу ознаку свого достоїнства та мучеництва. А тоді настоятель з люттю та поквапом, трясучи своїм черевом, став сам гасити свічки.
Потім позбирав шинку, птицю, ковбаси, скільки було змоги, і, зігнувшись під цим тягарем, вернувся до себе в спальню, але був такий роздратований і засмучений, що випив одну по одній аж три великих пляшки вина.
Коли ж настоятель заснув, Уленшпігель забрав усе, що тому пощастило врятувати, а також і рештки в церкві, поласувавши спершу сам кращими шматками, і поніс на Ketelstraat. А недоїдки вони з Помпілієм лишили біля ніг святих угодників.
Другого дня, коли Помпілій дзвонив на утреню, Уленшпігель прийшов до настоятеля в спальню і попросив його зайти до церкви.
Там, показавши йому на святих і на недоїдки, він сказав:
— Ось подивіться, панотче. Ви добре їх провчили, а їм хоч би що, вони знову все пожерли.
— Бачу вже, — відповів настоятель, — вони пролізли і до моєї спальні, як злодії, і покрали все, що мені пощастило врятувати. Е, негаразд, панове святі, я поскаржуся на вас папі!
— Воно-то добре, — мовив Уленшпігель, — але післязавтра процесія, незабаром до церкви прийдуть робітники. Коли вони побачать тут побитих святих, то чи не боїтесь ви, що вас обвинуватять в іконоборстві?
— О святий Мартіне! — скрикнув настоятель. — Врятуй мене від вогню, я сам не знав, що чинив.
І, поки боягуз Помпілій калатав у дзвони, він звернувся до Уленшпігеля:
— До неділі ми ж ніяк не зможемо полагодити святого Мартіна. Що ж мені робити? Що скаже народ?
— Панотче, — відповів Уленшпігель, — тут не гріх буде трохи й схитрувати. Ми приклеїмо Помпілієві бороду. У нього ж вигляд похмурий і тому поважний. Надінемо йому на голову митру, а на плечі стихар, ризу і широку мантію з золотої парчі, як у святого, накажемо не ворушитися на своєму підніжжі, і віруючі думатимуть, що це дерев’яний святий Мартін.
Настоятель пішов до Помпілія, який ще й досі дзвонив.
— Годі дзвонити, — сказав він, — слухай сюди. Хочеш заробити п’ятнадцять дукатів? У неділю під час процесії ти будеш за святого Мартіна. Уленшпігель зодягне тебе як слід. Нестимуть тебе четверо. Але коли хоч поворухнешся в той час або хоч озвешся словом, я накажу вкинути тебе живцем у великий казан з олією, що його поставив кат на ринковому майдані.
— Панотче, — сказав Помпілій, — складаю вам велику подяку, але ви ж знаєте, що мені не втримати своєї води.
— Треба слухатись, — мовив настоятель.
— Тоді нема ради, слухаюсь, — відповів Помпілій геть пригнічено.
Другого дня, коли ясно світило сонце, процесія вийшла з церкви. Уленшпігель, як міг, найкраще полагодив дванадцять святих, і тепер вони похитувались на своїх ношах серед корогов. За ними рухалась статуя Матері Божої в супроводі одягнутих у біле дівчаток, які співали духовних пісень, далі йшли стрільці з луками та арбалетами, а за ними, найближче до балдахіна і найдужче хитаючись, плив Помпілій, що аж зігнувся під вагою парадного одягу святого Мартіна.
Уленшпігель, запасшись порошком, що спричиняв сверблячку, сам одягнув Помпілія в єпископське вбрання, натягнув рукавички, дав у руки патерицю і показав, як за латинським обрядом благословляти народ.
Він допомагав одягнутися й священикам: тому надягав єпитрахиль, тому — ризи, дияконам — стихарі, метушився по церкві туди-сюди, тому розгладжував штани, тому камзол. Він вихваляв блискучі арбалети і страшні луки братства стрільців. І кожному підсипав свого порошку за комір, на шию, в рукави. А найбільше дісталось настоятелеві і носіям святого Мартіна. Що ж до дівчаток біля святої Марії, то він їх пожалів, зглянувшись на їхню юну красу.
З корогвами й знаменами, що маяли й лопотіли на вітрі, вийшла процесія з церкви. Перехожі побожно хрестились. А сонце палило немилосердно.
Настоятель перший відчув сверблячку від порошку і почухався за вухом. За ним помалу і всі — священики, лучники, арбалетники — стали собі чухати шию, руки, ноги, намагаючись робити це непомітно. Четверо носіїв також чухмарилися, і лише дзвонар, якого сонце пекло найдужче, а тому свербіло найнестерпніше, не смів навіть і ворухнутися від страху, що його зварять живцем. Він морщив носа, робив жахливі гримаси, ледве тримався на своїх тремтячих ногах і кожного разу, як носії чухались, мало не падав. Проте змушував себе стояти непорушно і лише з переляку пускав із себе воду, а носії говорили: