Острів Дума

Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.

— А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?

— Авжеж, так і є, — відповів я. — Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати — я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»

— А решта ваших малюнків? — спитав Джек.

— Гадаю, більшість — мої. Хоча деякі з них... — я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. — О Господи-Ісусе.

— Що, — спитав Ваєрмен. — Заради Бога, що?

— Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.

Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши мені в руки бездротовий апарат. Якусь мить я просидів з ним на колінах, гадаючи, кому першому зателефонувати. Рішення прийшло. Однак, є залізне правило сучасного життя, ще дієвіше за те, що поблизу ніколи нема копа, якщо він тобі потрібен: якщо телефонуєш конче потрібній тобі людині, ти завше потрапляєш на автовідповідач.

Мені відповіли машини і в Даріо Наннуцці вдома, і в Джимі Йошида, і в Аліси Окойн.

— Курва! — схлипнув я, вдаривши по кнопці роз’єднання, коли Алісин записаний голос почав «Перепрошую, мене нема вдома, я не в змозі відповісти зараз на ваш дзвінок, але...»

— Вони можуть ще й зараз десь святкувати, — сказав Ваєрмен. — Потерпи, аміго, і все владнається.

— В мене нема часу, — крикнув я. — Сука! Курва! Лайно!

— Що трапилося, Едгаре? — поклав він мені руку на плече, заспокоюючи. — Що за паніка?

— Картини небезпечні! Можливо, й не всі, але деякі — точно!

Він замислився, відтак кивнув.

— О’кей, давай подумаємо. Найнебезпечніші з них, ймовірно, «Дівчина і Корабель», так?

— Так, я певен, що так і є.

— Вони майже напевне все ще в галереї, чекають обрамлення й відправки.

— О Господи, я не маю права цього допустити.

— Мучачо, треба відстрочити те, чого не можеш допустити.

Він не розумів, відстрочка неможлива. Персе, якщо схоче, може такого лиха наробити.

Проте їй потрібні помічники.

Я знайшов і набрав номер «Ското». Гадав, можливо, там хтось є, навіть о чверть на одинадцяту вечора, після такої бучної тусовки. Залізне правило діяло, я почув машинний голос. Нетерпляче дослухав і натиснув 9, щоб наговорити своє загальне повідомлення.

— Послухайте мене, хлопці. Це Едгар говорить. Я вимагаю, щоб жодної картини чи етюду не відсилалося нікому, поки я не дозволю цього зробити, о’кей? Ні єдиної з моїх робіт... Просто затримайте їх на якийсь час. Пояснюйте це покупцям чим завгодно, але зробіть це. Дуже вас прошу. Це конче важливо.

Я вимкнув телефон і поглянув на Ваєрмена:

— Гадаєш, вони мене послухаються?

— Після того, як ти показав такі доходи? Безперечно. Просто зараз ти забезпечив собі довгу, пристрасну бесіду. А тепер ми можемо повернутися до...

— Поки що ні.

Моя родина і друзі залишаються найбільш вразливими цілями, і той факт, що вони розлетілися в різних напрямках, мене не втішав. Персе вже встигла продемонструвати, як далеко сягає її сила. А я почав їй заважати. Вона на мене розсердилася, гадав я, або злякалася мене, або й те й інше.

Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.

«Але ж мені й тут відповість машина», — подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.

— Привіт, Едгаре, — почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.

«Це від тих ліків, що він їх приймає», — подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.

— Томе, вислухай мене і не перебивай...

Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.

— Ти знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.

Я похитнувся.

— Едгаре! — злякався Ваєрмен. — Едгаре, що трапилось?

— Замовч, — обірвав його я. — Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.

Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.

— Мертвим бути краще, — промовив він. — А зараз я мушу піти і вбити Пам.

— Томе! — заволав я у телефон. — Томе! Прокинься!

— Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.

— Томе!

Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.

А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».

Почувся сигнал, а далі тиша.

Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.

— Том Райлі пішов вбивати мою дружину, — сказав я і додав якимсь не своїм голосом: — Можливо, він вже це зробив.