Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес
- Автор: Макбрайд Джеремі
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: К.І.С.
- Жанр: право
Электронная книга - «Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес». Краткое содержание книги:
Для цього наведено витяги з ключових рішень Європейського Суду з прав людини та колишньої Європейської комісії з прав людини стосовно скарг щодо порушень, передбачених Конвенцією прав і свобод, а також щодо порушень, допущених у ході процедур оскарження та інших пов'язаних з кримінальним провадженням процедур.
Витяги з практики Європейського суду важливі не тільки тому, що текст Конвенції сам по собі є дуже загальним для визначення сфери застосування, яку охоплюють її положення, а й тому, що обставини вибраних справ дають уявлення про можливі варіанти застосування згаданих вимог у конкретних ситуаціях.
65. У цьому зв’язку Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували використання визнань тим, що заявник зізнався слідчому, а не працівникам поліції, які з ним жорстоко поводилися, тим, що свідок Т. підтвердив своє попереднє зізнання на очній ставці 11 серпня 1999 року, і тим, що обидва свідки, Т. та О., дали аналогічні свідчення в ході слухань 26 жовтня 1999 року в Сюнікському окружному суді. Суд, однак, такі підстави не переконують. Насамперед, на думку Суду, в разі наявності переконливих доказів того, що особу піддали жорстокому поводженню, зокрема фізичному насильству і погрозам, той факт, що ця особа зізналася або підтвердила вимушене зізнання у подальших свідченнях іншому органові влади, ніж тому, що несе відповідальність за це жорстоке поводження, не має автоматично приводити до висновку, що таке визнання чи пізніші свідчення не були зроблені внаслідок жорстокого поводження та страху, який особа може відчувати і згодом. По-друге, таке виправдання явно суперечило висновкові, зробленому в обвинувальному вироку відповідним поліціянтам, згідно з яким «погрожуючи продовженням жорстокого поводження, співробітники поліції змусили заявника зізнатися»... І нарешті, у національних судів було достатньо доказів того, що впродовж 1999 і на початку 2000 року свідкам Т. та О. постійно погрожували новими катуваннями і помстою. Крім того, факт їхнього подальшого перебування на військовій службі, безсумнівно, посилював побоювання й упливав на їхні свідчення, що підтверджує те, що характер останніх суттєво змінився після демобілізації. Отож достовірність свідчень, даних в той період, мала б викликати серйозні сумніви, і наводити їх на обґрунтування достовірності свідчень, даних під катуванням, безумовно, було не слід.
66. У світлі викладених вище міркувань Суд робить висновок, що використання таких доказів, хоч би який вплив ці свідчення, здобуті під тортурами, мали на результати кримінального провадження у справі заявника, перетворило розгляд його справи на несправедливий в цілому...
3. Порушення заборони на самообвинувачення
«Аллан проти Сполученого Королівства» (Allan v United Kingdom), 48539/99, 5 листопада 2002 року.
52. У цій справі Суд відзначає, що під час допитів у поліції після арешту заявник, за порадою свого адвоката, незмінно користувався своїм правом на мовчання. H., що був давнім інформатором поліції, посадовили в камеру заявника в поліційному управлінні Стретфорда, а потім — в ту ж саму тюрму з конкретною метою витягти у заявника відомості, що свідчили б про його причетність до скоєння злочинів, у яких його підозрювали. Докази, представлені в ході судового розгляду справи заявника, вказували на те, що поліціянти навчали Н. й казали «видавити з нього все, що зможеш». На відміну від становища в справі «Хан», визнання, які заявник нібито зробив H., що стали головними або вирішальними доказами проти нього в ході судового розгляду, не були самочинними і спонтанними заявами, добровільно зробленими заявником, але були викликані наполегливими розпитуваннями з боку Н., який, на вимогу поліції, скеровував їхні розмови до обговорення теми вбивства, до того ж за обставин, які можна розглядати як функціональний відповідник допиту, але без жодної гарантії, які передбачає офіційний допит у поліції, зокрема присутність адвоката та звичайні попередження про відповідальність. При тому, що, справді, між заявником і Н. не було ніяких особливих відносин і не виявлено жодного чинника прямого примусу, Суд уважає, що заявник зазнавав психологічного тиску, який справив потужний вплив на те, як «добровільно» він нібито розкрив відомості Н.: заявник був підозрюваним у справі про вбивство, перебував під вартою і відчував прямий тиск з боку поліції під час допитів, пов’язаних з убивством, та міг би піддатися вмовлянню довіритися Н., з яким він кілька тижнів ділив одну камеру. За цих обставин, інформацію, здобуту в такий спосіб за допомогою Н., можна вважати здобутою всупереч волі заявника, і її використання в ході судового розгляду зачіпало права заявника на мовчання і його право не свідчити проти себе.
«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.