Серед дикунів Нової Гвінеї

Більшість людей готувала страву; мої серамці снідали в урумбаї, і тільки дехто був на березі, придивляючись до молодих папуасів. Поволі переходячи від одної групи до другої, я нарешті підійшов до піроги. «Де тут капітан Мавари?» — спитав я не дуже голосно. Відповіді не було, та всі голоси притихли, і багато облич обернулося, немовби сподіваючись чогось. «Капітан Мавари, виходь!» — повторив я голосніше. Загальна мовчанка. Я підійшов до піроги. «Виходь же!» — були мої останні слова. Тут я зірвав мату, що правила за покрівлю в пірозі. Там, справді, сидів капітан. «Саламат, туан!» (Здрастуй, пане!) — вимовив він тремтячим голосом. «Так це ти грабував мої речі разом з людьми Телок-Камрау? Де тепер радья Наматоте?» — «Не знаю», — ще слабшим голосом вимовила ця людина, що була вдвоє або втроє дужча за мене, а тепер геть уся тремтіла. Всі папуаси й мої люди оточили нас. «Дивись за людьми», — шепнув я Йосифові, а сам схопив капітана за горло й, притуливши револьвера до рота, наказав Майберітові зв'язати йому руки. Після цього я звернувся до папуасів і сказав: «Я беру цю людину, яку я лишив в Айварі стерегти мою хатину і яка розкрала все, що було в ній, і допустила, що в моїх кімнатах вбили жінок і дітей. Візьміть його зараз же на урумбай; Мойберіте й ти, Сангілю, відповідатимете за нього».

Я подумав, що слід кінчати це діло якомога швидше, а головне, не дати часу людям оговтатись і не допустити якоїсь наради. Бачачи, що мої серамці переконалися в потребі слухатися мене і навіть потягли мого бранця в урумбай, я поклав револьвера назад у кобуру при поясі і сказав тубільцям: «Я не серджуся на вас, а тільки на старшого вашого, капітана Мавари, та радыо Наматоте, які накладали один з одним і робили те ж саме, що й люди Телок-Камрау». Побачивши, що дехто з цих людей був озброєний, я запропонував їм лишити зброю осторонь, бо ніхто їх не зачепить, і допомагати моїм людям переносити мої речі з хатини на урумбай. Мої слова справили добре враження; серйозні обличчя набули веселого виразу. Всі знову заговорили й заходилися перетягати мої речі на урумбай. Давид і Йосиф дуже кмітливо порядкували. Мої люди, не покладаючись на мирний кінець, лишились озброєні, й усі рушниці на урумбаї були заряджені. Я вжив запобіжних заходів і рішуче заборонив будь-якій пірозі покидати Умбурмету. Йосифові, Ахматові та радьї Айдуми я наказав стежити за виконанням цього наказу. За якусь годину все було перенесено на урумбай, і ми могли рушити кожної хвилини. Однак я не забув про цікавий череп, що лежав недалеко від дому старого радьї; досі я не хотів його чіпати, не бажаючи показувати тубільцям, що не шаную гробниць їх родичів. Та тепер, вирушаючи звідси, я не хотів лишати цікавого антропологічного препарата на поталу вогкості й часу. Треба було примудритися спровадити всіх з того місця на кілька хвилин, бо навіть і тепер я не бажав робити це одверто. Тому я послав серамців на урумбай готуватися до відходу й, шепнувши кілька слів Давидові, сказав тубільцям, що йду заспокоїти жінок та попрощатися з ними. Я сподівався, що всі чоловіки підуть зі мною, і не помилився. Жінки, тільки-но було заарештовано капітана Мавари, мабуть, боячись гвалту, воліли за краще негайно забратися геть і сховалися в старому домі радьї Айдуми. Можливо, вони це зробили з наказу своїх чоловіків. Я подався додому й викликав жінок, яким за допомогою перекладача сказав, щоб вони нічого не боялись, що я їм нічого не заподію, не вб'ю і не повезу нікого силоміць з собою, та щоб вони переказали мої слова іншим. Я звелів їм також переказати дружині капітана Мавари, що я взяв його через те, що він разом з іншими грабував мої речі, замість того, щоб боронити їх, але що я нічого не зроблю з її чоловіком, а тільки відвезу його до Амбоїни на суд резидентові.