Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Вельми характерно, що й книжку С. Алексієвич в оригіналі написано по-російськи — точніше, тим безликим, граматично правильним колоніальним «ньюспіком», який дощенту затирає будь-які індивідуальні прикмети мовця, — написано, сказати б, «думками», а не власне-мовленням, «про що», а не «як». У перекладі я спробувала, скільки змога, «підреставрувати» мовні «автопортрети» персонажів, орієнтуючись переважно на їхні українські лінґвосоціальні відповідники — від діалекту бабусь-поліщучок та завчено-«правильної» мови містечкових «еліт» до міського суржику й професійно-плинної інтелігентської «літературщини», — не треба бути літератором, аби розуміти, що в таких «маленьких радощах» і криється головна чуттєва втіха письменницької праці, тож я, ніяк не в змозі втямити, чом це відмовила собі в них С. Алексієвич, не зберігши в запису бодай автентичної селянської «трасянки», потелефонувала їй із цим питанням до Мінська — і почула у відповідь, що ніяких соціолектів, ані навіть діалектів у догоряючій, як скіпка, сучасній білоруській мові вже не існує — де про таку розкіш мріяти! — що отим самим однаковим, блідим і безбарвним «президентським» «ньюспіком» і розмовляє майже ціла країна — країна, в якій наклад рідномовної книжки міг би скласти вже щонайвище п’ятсот примірників, тобто те, що американці звуть «бульк у Пасифіку»: «по-своєму» (хоча — де воно, те «своє»?, що «свого» може зоставатися по тотальному вивласненню-колективізації?) «Чорнобильська молитва» просто не була би прочитана...

І згадалась мені одна з героїнь книжки, безслідно загублена «в чужому світі» німа горбуля Анна Сушко, котру марно розшукують вивезені з зони односельці за головною прикметою — коли їй болить, вона «пісню заводить», що означає — скімлить без слів, як поранене звіря, — самим голосом. Оце, либонь, і є той найавтентичніший «власний голос», що зостався загубленому на перехресних кресах імперій народові, який віками од щедрот своїх на всі боки роздаровував сусідам найбільших титанів слова: тим — Міцкевича, тим — Достоєвського, не згадуючи вже про новіших «литовських поляків» (властиво, сполонізованих білорусів, що, від Радзивілів почавши, йменували були себе «поляками білоруського кореня» — аналог наших галицьких gente Rutheniі, natione Poloni) — ну хоча б Ч. Мілоша Й Т. Конвіцького (та й нам, чого гріха таїти, дещиця з братнього столу перепала — сам тільки А. Кримський чого варт!), — це, щоб не сягати глибше в тьму середньовіччя, в добу бароко — хто вже тепер розгледить, що там було «на вході»! А «на виході» — Анна Сушко, «німа змалечку, шістдесят год, грамоти не вчилася», тому скаржиться — «без слів, самим голосом: а-а-а...»