Ведмеже місто

Амат мовчки залізає всередину, обережно зачиняє двері, ніби боїться їх зламати. Автомобіль пахне шкірою і парфумами. Кевінів тато дивиться на багатоквартирні будинки.

— Я виріс у такому будинку, дуже схожому на цей. Здається, мій був нижчий на один поверх. Твій тато не живе разом із вами?

Він запитує прямо і просто. Так само він веде і свої справи.

— Він загинув на війні, коли я тільки народився, — відповідає Амат і починає частіше кліпати; чоловік в авто помічає це, не повертаючи голови.

— Моя мама теж виховувала нас сама. Мене і ще трьох моїх братів. Яка ж це каторжна робота, скажи? А твоя має якісь проблеми зі спиною, так?

Амат намагається не подавати виду, чоловік бачить, як смикнулися в нього брови. Він додає з турботою:

— Я знаю доброго реабілітолога. Домовлюся, щоб вона змогла потрапити до нього.

— Це було б добре, — бурмоче хлопець, не зустрічаючись поглядом із чоловіком.

Той тільки рвучко змахує руками.

— Дивно, що НІХТО досі не допоміг їй. Хтось із працівників клубу мав би запитати, як вона почувається, хіба ні? Твоя мама досить давно там працює, правда?

— Відтоді, як ми сюди переїхали, — зізнається Амат.

— У цьому місті нам треба допомагати один одному, правда ж, Амате? У нашому місті, в нашому клубі, ми мусимо піклуватися один про одного, — каже чоловік і дає йому візитівку.

— Це телефон реабілітолога? — питає Амат.

— Ні, менеджера з персоналу на одному підприємстві у Геді. Попроси маму зателефонувати, щоб приїхати на співбесіду. Це офісна робота, не прибирання. Легке адміністрування, документація, щось таке. Вона ж добре знає мову?

Амат киває трохи зашвидко і з більшим завзяттям, аніж йому хотілося б.

— Так! Так-так… звичайно!

— Добре. Тоді просто зателефонуйте, — каже Кевінів тато.

А тоді замовкає. Так, ніби це все, що він хотів обговорити.