Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
Товариш-чебурек
Коли вперше зіткнувся з ним?.. У дитинстві. Ще й слова такого, як жлоб, не знав. Духом не відав. Щасливий гортав свіжий номер «Советского экрана». Аж тут підрулює гегемон, солідний такий — жодного кримінального відтінку, статечний, зважений, спокійний. Каже: «Хлопче, відірви сторінку, дай-но мені чебурека гарячого загорнути, а то капає, бачиш...». Жодного матюка, жодної погрози... а я рву вже для нього глянсову обкладинку — свіжого, ще не прочитаного часопису. Чебурек справді капав. Навіть на залишеному мені кавалку часопису лишилися руді, іржаві бризки.
Відтоді пролетаріат сприймаю однозначно. Ставлення це тільки посилилося останнім часом; розчулений, з якою турботою виганяють нас під колеса автівок вуличні ремонтники тротуарів, не подумавши спорудити якийсь альтернативний прохід для пішохода. А навіщо?
Міщух
Слово «жлоб» завжди сприймав як означення дрімучого обивателя, міщуха, по вуха закопаного у своє добро. Зазвичай це люди «за 30», а то й «за 40-50». Довколишня агресія з ними не асоціюється — вона цілком належить стихії хуліганів. У 70-ті ними кишіли всі двори, а, головне, виходи з них на Велику Землю. Довготелесе чмо з гітарою, патлате (модна зачіска нині змінилася, повернувши кут на 180 градусів), з налиплим до губиська недопалком, у штанях-кльош... нерідко з «пером» у кишені. Нині — це вже історія.
(Наскільки захоплено сприймав тоді молодняк цей карикатурний образ людини, свідчить реакція того ж молодняка після перегляду «Операции Ы»: натовпи захоплено — без усякої іронії — на повний голос вигукували дебільні репліки героїв третьої новелки. Гадаю, звідти все й пішло).
Розвиток техніки та гадані перспективи малого-середнього бізнесу вимели з двору більшість найактивніших та найтямковитіших жлобів. Тепер вони — або сидять у якомусь чаті, виплескуючи у віртуальний простір свої розбурхані емоції, або метушаться у тому ж малому-середньому бізнесі, заробляючи на «деву» — із болісною мрією про «лєксус».
(Сценка у супермаркеті. Розмова в черзі: «То як твій, уже купив тобі машинку? — Ні, ще не купив. Треба натиснути...». Озираюся: дві шмарклі, років по 17-18).
Слово, якого нема в словнику
Менш поширений, хоч і загалом відомий, термін «рагулі». Одна публічна персона вжила його навіть щодо певної політичної партії. Утім, коли я, вже без політики, скористався ним у своєму дослідженні про Венеційську бієнале, літредакторка безжалісно викреслила його із чернеткового тексту. «Слова цього немає в Академічному словнику», та й годі. Я, втім, наполіг на своєму, тож «рагулі» в тексті лишилися.
Є ще хороші слова на адресу жлобів. Шпана — але треба перекладати з французької. Бидло — але необхідно вибачатися перед домашньою худобою. Гопота, пацани... теж вимагає пояснень та коригувань.
Ні, жлоб таки універсальний термін, його нічим не заміниш.
Генеалогія бидлізації
Дуже спокусливо було б вивести жлобів із процесу радянської бидлізації. І хоча ця теорія не конче видається нам хибною, але, так би мовити, «угноєність ґрунту» спостерігаємо вже й за старого режиму. Цей процес жлобалізації країни почався не в місті, а ще в самому селі і не в останні десятиліття, а набагато раніше, про що свідчать зокрема мемуари Євгена Чикаленка, відомого українського мецената початку XX сторіччя. Він був українофілом, стояв біля витоків українофільства періоду Емського і Валуєвського указів. Хто був тоді найбільш вороже налаштований до українофільської справи, вгадайте... Діти селян. Вони нічого чути не хотіли про українську мову і спілкувалися жахливим суржиком, якщо вірити Чикаленкові. Мова Голохвастова була. Без усякого телевізора.
Чикаленко в мемуарах свідчить: на міських курсах українською балакати намагалися лише окремі представники дворянства, такі собі шляхетні ентузіасти. Українофільською справою переймалися діти поміщиків, вихідці із заможних родин, часом це були люди з польським корінням. Шармовий портрет одного з перших міських жлобів спливає на сторінках комедії Старицького «За двома зайцями» (в її екранізації артист Олег Борисов грає Голохвастова справді переконливо!). Селяни (серед яких — майбутні свириди Петровичі) усіляко ламали собі язика суржиком, рішуче відмовляючись від «мужицької мови». Чомусь сільські люди не намагалися тоді і не намагаються досі відстоювати своє українство.
Карикатури із київської періодики початку XX століття зображають реготливу істоту, яка не соромиться підглядати у шпарку в дамських купальнях на Трухановому острові, зрозуміло, навіщо. Це, виявляється, було на той час пошестю. Підпис під карикатурою гласить: І ги-ги-ги!