Оповідання про Шерлока Холмса

— Ну, Вотсоне, що ви про це думаєте? — спитав Холмс після тривалої мовчанки.

— Дивовижний збіг.

— Збіг? Він один з тих трьох чоловік, про яких ми говорили як про можливих акторів, що грають у цій драмі, і ось він вмирає насильницькою смертю саме в ті години, коли нам уже відомо, що спектакль розпочався. Шанси проти того, що це не збіг, — величезні. Ніяким числом їх не виразити. Ні, мій дорогий Вотсоне, ці дві події мають між собою зв’язок, повинні мати зв’язок. Нам залишається знайти його.

— Але поліція повинна знати все.

— Зовсім ні. Вони знають тільки те, що бачать на Годольфін-стріт. Вони не знають — і ніколи не знатимуть — про Вайтхол-Террас. Тільки ми знаємо про обидві події й можемо простежити взаємозв’язок між ними. Існує одна обставина, яка за всіх умов спрямувала б мої підозри на Лукаса. З Годольфін-стріт у Вестмінстері до Вайтхол-Террас йти всього кілька хвилин. Інші ж секретні агенти, яких я згадував, живуть у дальньому кінці Вест-Енда. Отже, Лукасу було значно легше, ніж іншим, встановити зв’язок з домівкою міністра у європейських справах або одержати звідти які-небудь відомості. Це ніби й дрібниця, а проте у випадку, коли розвиток подій втиснуто в кілька годин, вона може мати істотне значення. Ого, щось новеньке?

З’явилась місіс Хадсон з дамською візитною карткою на підносі. Холмс глянув на картку, звів брови й передав її мені.

— Попросіть леді Хільду Трелоні зволити зайти сюди, — сказав він.

За мить нашу скромну оселю, вже відзначену вранці візитом двох державних мужів, було вшановано з’явою найчарівнішої жінки в Лондоні. Я часто чув про вроду наймолодшої дочки герцога Белмінстера, але жодна розповідь про неї, жодна бачена мною безбарвна фотографія не давали нінайменшого уявлення про ніжну, м’яку чарівність і прекрасні барви її витонченого обличчя. А проте того осіннього ранку, коли ми побачили це обличчя, першим, що впало нам в око, була не його краса. Воно світилось вродою, але зблідло від хвилювання, очі блищали, але блиск їх здавався гарячковим, чутливі губи було стиснуто в зусиллі не втратити самовладання. Переляк, а не врода — ось що спочатку вразило нас, коли наша прекрасна відвідувачка з’явилась у відчинених дверях.