Пригоди Шерлока Холмса. Том II

— А тепер, джентльмени, — рішуче сказав баронет, — мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.

— Доречна вимога, — відповів Холмс. — Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі — так само, як розповідали її нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.

— Оце так спадщина мені дісталася, — сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк. — Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись — чи до полісмена, чи до священика.

— Авжеж.

— Та ще й лист, якого я одержав у готелі. Мені здається, він теж має стосунок до всіх цих пригод.

— Так, схоже, ніби хтось краще за нас знає про те, що коїться на болотах, — мовив доктор Мортімер.

— І цей «хтось», — додав Холмс, — очевидно, симпатизує вам, бо застерігає від небезпеки.

— А може, навпаки — йому вигідно залякати мене?

— Це теж, безперечно, можливо. Щиро дякую вам, докторе Мортімере, що ви запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, нам треба вирішити остаточно, слід чи не слід вам їхати до Баскервіль-Холлу?

— А чому б мені туди не поїхати?

— Там начебто не дуже безпечно.

— Звідки ж іде ця небезпека — від нашого родинного страховиська чи від людей?

— Оце ми й повинні з’ясувати.

— Хай там як буде, я вирішив твердо. Нема такого чорта в пеклі, містере Холмсе, й такої людини на землі, які завадили б мені поїхати до маєтку моїх предків: це моє остаточне рішення. — Його чорні брови зімкнулись на переніссі, а смагляве лице почервоніло. Вперта вдача роду Баскервілів, схоже, не обминула й останнього з нащадків. — Урешті-решт, — провадив він, — я ще не встиг як слід подумати над тим, що ви мені тут розповіли. Не так легко одразу все це обміркувати й вирішити, як бути далі. Я хотів би залишитись із годину на самоті і спокійненько все обміркувати. Містере Холмсе, зараз пів на дванадцяту, і я вирушу просто до готелю. Може, ви з вашим другом, доктором Ватсоном, приїдете до мене на другу годину поснідати? Тоді я, сподіваюся, надумаю вже щось певне.

— Це підходить вам, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?

— Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.

— Я радо піду з вами, — відгукнувся його друг.

— Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!

Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився — з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.