Смерть Верґілія

— Бо ти нас побачив, Верґілію, ти пута побачив, і твої очі заплакали — отож ти побачив початок, що його мають принести гіркі наші сльози.

Так сказав другий і, непроникний, знов обернувсь на слугу, що покірно чекає наказу.

— Ти побачив початок, Верґілію, але сам ти — іще не початок; ти голос почув, але сам ти — іще не голос; відчув ти, Верґілію, як стугонить серце всесвіту, але сам ти — іще не серце; ти — поводир споконвічний, який сам до мети не доходить; ти будеш безсмертний — як поводир безсмертний; ще ні, й усе ж таки вже — ось твоя доля на кожному зламі часів.

— О Верґілію, ти пута несеш разом з нами, хоч у тебе вони уже трохи й послабились.

Запала мовчанка, і всі троє вони дослухались до тиші. Дослухались до світла, що розливалось довкола. І те світло було наче шелест, наче шелест колосся достиглого, шелесткий золотий сонцедощ, рясний і ласкавий, невимовно провісний, і неминуче вістив він зіходження непроминущого віщого голосу. Пісня нового дня, що сіянням пливла над пітьмою.

І хлопчик, руку піднісши, промовив:

— Поглянь на ту зірку — вона вказує шлях.

І постало світило нічне у пурпурово-ясному небі й лагідне сяйво своє понесло на схід.

Святобливо раб опустився навколішки, ницьма припав до підлоги і спершу недвижно завмер, а тоді розігнувся і, стоячи так, на колінах, догори звівши руки, вперед і назад погойдуючись, заходився молитись:

— О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно — тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе — не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє — то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому — ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, — о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я — її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, — коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.