Вибрані твори

Чоловік у сірому скінчив розмову з Димовим і Кирюхою, осадив свого жеребчика й подивився на хутори.

— Отакі діла, подумаєш! — зітхнув Пантелій, теж дивлячись на хутори і щулячись від ранкового холоду. — Послав він чоловіка на хутор по якийсь папір, а той не їде. Стьопу послати б!

— Діду, а хто це? — спитав Єгорушка.

— Варламов.

Боже мій! Єгорушка швидко схопився, став на коліна й подивився на білий кашкет. В малорослому сірому чоловічку, взутому у великі чоботи, що сидить на негарній конячці і розмовляє з мужиками в такий час, коли всі порядні люди сплять, важко було впізнати таємничого, невловного Варламова, якого всі шукають, який завжди «кружляє» і має грошей куди більше, ніж графиня Драницька.

— Нічого, хороша людина… — говорив Пантелій, давлячись на хутори. — Дай боже здоров’я, славний пан, Варламов тобто, Семен Олександрович… На таких людях, брат, земля держиться… Це правда… Півні ще не співають, а він уже на ногах… Інший би спав або дома з гостями тара-бари-роздобари, а він цілий день по степу… Кружляє… Цей уже не пропустить діла… Hi-і! Це молодчина…

Варламов не спускав очей з хутора і про щось говорив; жеребчик нетерпляче переступав з ноги на йогу.

— Семене Олександровичу, — крикнув Пантелій, скидаючи капелюха, — дозвольте Стьопку послати! Омеляне, гукни, щоб Стьопку послали!

Та ось нарешті від хутора відділився верхівець. Дуже подавшись набік і махаючи над головою нагаєм, наче джигітуючи й бажаючи здивувати всіх своєю сміливою їздою, він з швидкістю птаха полетів до валки.

— Це, мабуть, його об’їждчик. — сказав Пантелій. — У нього їх, об’їждчиків тобто, чоловіка зо сто, чи й більше.

Порівнявшись з переднім возом, верхівець осадив коня і, скинувши шапку, подав Варламову якусь книжку. Варламов вийняв з книжки кілька папірців, прочитав їх і крикнув:

— А де ж записка Іванчука?

Верхівець узяв назад книжку, переглянув папірці й знизав плечима; він став говорити про щось, мабуть, виправдувався і просив дозволу поїхати ще раз на хутори. Жеребчик враз заворушився так, начебто Варламов став важчим. Варламов теж заворушився.

— Геть! — крикнув він сердито і замахнувся на верхівця нагаєм.

Потім він повернув коня назад і, розглядаючи в книжці папери, поїхав повільно вздовж валки. Коли він під’їздив до заднього воза, Єгорушка напружив свій зір, щоб якнайкраще розглянути його. Варламов був уже старий. Обличчя його з невеликою сивою борідкою, просте російське засмагле обличчя, було червоне, мокре від роси і вкрите синіми жилочками; воно виявляло таку саму ділову сухість, як і обличчя Івана Івановича, той самий діловий фанатизм. Та все-таки яка різниця почувалася між ним і Іваном Івановичем! У дядька Кузьмичова поряд з діловою сухістю завжди були на обличчі турбота й страх, що він не знайде Варламова, спізниться, прогавить добру ціну; нічого такого, властивого людям маленьким і залежним, не було помітно ні на обличчі, ні в поставі Варламова. Ця людина сама створювала ціни, нікого не шукала і ні від кого не залежала; хоч яка звичайна була його, зовнішність, але у всьому, навіть у манері тримати нагая, почувалася свідомість сили і звичної влади над степом.