Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)
- Автор: Стеблівський Євген
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВМВ
- ISBN: 978-966-413-333-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)». Краткое содержание книги:
І про кохання, яке сильніше смерті…
— Я б тобі посовітував повінчатись… в Медведівці. Тут нехристи не дадуть зробити спокійно. А для жінки — це на все життя пам’ять. Ну й… знати хто буде менше. Зроби це для неї! Тобі — совітую!
Тож вінчання за тиждень провели — в Миколаївському соборі. За дружок Уляна взяла сестер, щоб мовкли, розкішну весільну сукню привезли до Медведівки кравці з Медвина, золоту корону для молодої — козаки Рудя. Гостем на весіллі був останній отаман Холодного Яру.
Весілля було схоже на казку: з величним храмом, баскими кіньми, козачими старшинами в однострої…
Розділ 21
Любов комісара
Травень 1924 р.
…Лазар навіть скочив з коня. Його жадібні оченята блукали звабними вигинами дівочого тіла.
— Будєшь моя — будєшь как сир в маслє кататься! В золоте, в парчє і шелках. Я внєбрачний син самого Муравйова! Я буду компрєдом ВЧК уєзда!
— Йдіть собі, пане. Чи, як Вас там… «Таваріщ». У Вас своя дорога, у мене своя.
— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.
Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.
— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.
Комісар вмовк і жорстко дививсь на Уляну.
— Дам тєбє трі дня! А там ілі ко мнє сама вєчером прідьош, ілі — за тобой таваріщі прідут із ЧеКа…
Лазар вже давно поїхав на сивій кобилі, а Уляна стояла, зціпенівши, біля свого двору. Потьм’яніло ясне сонечко, набігла на світ чорна хмара: «Боженьку, та що ж за біда, що за нелюди проявились? Гірше орди татарської, люди для них — як худоба, кров людська — як водиця. Навіщо мені краса дівоча, коли по ній таке лихо?..»
Ніжні дівочі вуста схвильовано розтулились, міцні білі зуби прикусили від туги нижню губку — аж зросились яскраво-червоною краплиною крові.
Квилило гаряче серце, прекрасні очі сплили гіркою сльозою. Де ж вони — полки козацькі, які ще нещодавно йшли містами? Браві й сильні, захисники й визволителі? Де сотник Максим Рудинський — козак, несхитний, як молодий дуб?
Гинули в нерівних боях, не здаючись, билися в степах і лісах, кладучи десятки тисяч темних азійських душ, та, як помножений з кожної вбитої голови по десять, у брехні і облуді, — з усіх боків сунув на українську землю червоний морок…
Відразу ж по розмові з Лазарем Уляна постукала до Мишка. Вони про щось шепотілись, потім хлопчина взяв дідівську підводу, запряг коней і поїхав битим шляхом до Звенигородки. Повернувся аж надвечір. Рано-вранці понад горою протупотіли коні…
— Любий, що мені робити?
— Не бійся, кохана. Знаєш що? А ти скажи йому, щоб приходив. Надвечір. На Звенигору. На самий вершечок. Ну, мовляв, ти його там чекаєш таємно, щоб не бачили люди. Клюне?
— Він аж слину пускає, коли мене бачить… Але… Що як він не один прийде. Що мені тоді робити?
— А тебе там не буде. Ти не прийдеш.
— Як не прийду? А…
— Отак. Нікому не казала й не прийшла. Передумала.
— Він же мене потім в ЧеКа віддасть.
— Не бійся. Все буде добре. Роби, як кажу. Тільки будь обережна…
Розділ 22
Прощай, кохана!
У госпіталі Ром пролежав кілька тижнів. Війна закінчилась, зв'язок в республіці налагодили, й вже днів за десять він зміг телефонувати додому. Рани мав неважкі — так, подряпини, радше відходив від двох несильних контузій. Уже в госпіталі взнав від Зосі, що на початку війни Владка встигла виїхати до Тирасполя й за кілька днів повернулася в Звенигородку.
В останній день до госпіталю зайшов Федір Добров. А надвечір прислав хлопця в шкірянці, який привіз трохи грошей. На всі заперечення Рома хлоп твердо вклав їх у руку, сказавши: «Це на ліки. Й ми — запрошуємо тебе на роботу. Нам такі герої потрібні!» Ром подякував, хоча вже зараз знав, що не погодиться. Йому треба жити в Україні. А зараз — пора вертатись в Одесу.
Коли Ром врешті приїхав, сусідка сказала, що йому телефонувала дівчина, «яку звуть Владислава». Він кілька разів набирав її номер, та зв’язок був відсутній. Цілий день Ром не виходив з дому, а потім вона подзвонила ще раз. Й сказала, що хоче приїхати до нього в Одесу — за кілька тижнів.