Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!
Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.
Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.
Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.