Лабіринт Мінотавра
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Лабіринт Мінотавра». Краткое содержание книги:
Повість-легенда «Лабіринт Мінотавра» розповідає про прекрасне і трагічне життя Гіпатії — жінки-вченого, оригінального мислителя, математика, астронома IV століття. Відзначена І премією на Республіканському конкурсі на кращу науково-художню книжку.
В центрі другої повісті «На вогні святому спалимо розлуку» — життя й пригоди праслов'янського хлопця Зореслава, що шукає «живу воду», третя повість «Хто зважиться — вогняним наречеться» — знайомить читача з юними сміливцями, які летять до далеких світів.
— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!
— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.
— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.
— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!
Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:
— Що дієш, Зореславе?
— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?
— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?
— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…
— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…
— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!
Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:
— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!
Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:
— Чи гарно тобі, подруженько, нині?
— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…
— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!
Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.
— О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну…
— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.
— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!
— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!
— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…
— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!
Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.
ХТО ЗВАЖИТЬСЯ — ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ
ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ
ГОРОБИНА НІЧ
Шаленіла гроза.
Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…
Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.
Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.